Розділ 3

Тарен вдивлялася в похмуре небо, виплутуючи руки з мотузок, і міркувала тільки про те, як швидко закінчилася її пригода. Адже сиди вона тихо в таборі, за тиждень була б у столиці, у пошуках кращого життя, а тепер єдиним варіантом виявляється чекати, доки союзники підуть у наступ і звільнять її. У тому, звичайно, випадку, якщо не визнають, все-таки зрадником. Мимоволі закралася і друга думка: а якщо вони не вийдуть в атаку вчасно, якщо її не буде в таборі. Якщо тільки її відомостей там і чекають.

— Ні, справи не буде. — зітхнула та, витираючи сльози.

Тарен пощастило працювати у коваля і в тендітному тілі вистачило сил, щоб підтягтися на ґратах. На її подив, крізь решітку легко полізла і голова, дозволяючи озирнутися довкола. До неї не була приставлена охорона, ніби ніхто й подумати не міг, що дівчисько наважиться втекти. Мимоволі згадалися батькові казки. Він любив розповідати про хитрого тхора, що постійно потрапляв у неприємності, але викручуватися завдяки власній кмітливості. Вона відпустила руки і відчай, який змушував щойно буквально плакати, змінився єхидною усмішкою, коли над ґратами з'явилися дві фігури.

— Ти мав рацію, дійсно дівчисько. — здивувався грубий чоловічий голос.

— До чого докотилися, подумати тільки. — погодився другий.

— Вибачте. — стражденним голосом прошепотіла бранка. — Я можу попросити бодай води?

Один з них свиснув і махнув рукою, тут же дівчині подали глечик води.

— Дякую велике, ви точно не такі жорстокі, як мій конвоїр.

— Тебе вели під конвоєм?

— А перед тим зв'язали. — продовжувала та, не виходячи з ролі.

— Докотилися. — повторив голос. — П'ять тисяч озброєних сріблом солдатів злякалися одного дівчиська.

Десь далеко забили в дзвін і двоє залишили Тарен наодинці зі своїми думками. Вона притулилася до холодної землі і забігала очима, шукаючи вихід. Під замком дівчинка провела вже кілька годин і точно знала, що дзвін, до якого двоє пішли так вальяжно, кликав на вечерю. Тарен почекала трохи і що було сил вдарила глечиком об ґрати. В руках залишився великий уламок і всього кілька хвилин, щоб вибратися. Сподівалася вона лише на неуважність та неквапливість ворога.

Мерелед сиділа навпроти Ревільса і роздратовано притупувала ногою:

— Не можу повірити. Ти її відпустив. Дитину в поле.

— Якщо ти прийшла читати мені нотації…

— Так, якщо ти не помітив, я саме цим і займаюсь.

— Скажи, чим ти обурюєшся? — Ревільс неквапом закурив. — Тим, що я відправив її або тим, що не пустив тебе?

— Ти нестерпний!

Дим стелився по землі, сигналізуючи, шо зранку буде дощ.

— Коли виступатимемо? — питалася Мерелед.

Офіцер не знав, що відповісти, десь у глибині душі він уже попрощався з горе-розвідником і зовсім не чекав її повернення, але чомусь зволікав.

— Якщо ти зараз же не приймеш якесь рішення..!

— Щуко! — Він крикнув і відразу охолов. — З чого б мені взагалі обговорювати план наступу з медсестрою? Геть з моїх очей.

— Клик, ти…

— Поводжуся як дитина! — знову завівся той, закурюючи другу. — Якщо дівчисько повернеться, дай мені знати.

— Ах, тепер ти кажеш "якщо", замість "коли"... — зітхнула Мерелед.

З горем навпіл Тарен вислизнула, через крихітний підкоп, благо тендітна фігура дозволила, і, не озираючись, побігла геть. Військо стояло на невеликому узліссі і страх, нарешті, не сковував, а, навпаки, додавав сил. Але варто було тільки перетнути лінію лісу, як здалеку почулося "В погоню", а слідом гавкіт собак. Тар лише грубо вилаялася і прискорила біг. Може фізично вона і була сильніша за інших, але витривалості вистачило ненадовго, особливо в порівнянні з бравими солдатами Імпонега.

Коли ноги вже слабшали і буквально запліталися двоє, опинилися за десять метрів від неї. Пролунав постріл. Тарен скрикнула і впала на коліна, заплющуючи очі. Але не відчула болю, тільки золотим снігом обсипався магічний щит і переслідувачі з собаками впали замертво.

— Жива?

Вона підвела очі на свого рятівника і, як у тій казці, світловолосий принц, з мечем наперевіс, який щойно вберіг їй життя, усміхнувся.

— Жива. — кивнула вона у відповідь.

— Чому ти не бігла до табору?

— Видати їм місце дислокації? — ледве справляючись з задишкою перепитала Тар. — А ось заплутати сліди я могла б, якби…

— Якби не собаки. — безпристрасно перебив ельф і жестом наказав підвестися. — Як же тобі пощастило, що Клик поручився за тебе життям.

— Чому він мене відпустив сюди?

— Цього я не знаю. Знаю тільки, що помиляється він лише коли грає в карти.

Тарен піднялася, перемагаючи себе, і, намагаючись не відставати, пішла за своїм рятівником. У таборі їх зустрічав тільки той кумедний хлопчина, який замість того, щоб бити поклони, вказав іти за ним і тут же підстрибом побіг до капітана.

Стримувати свою задерикувату натуру у нього виходило погано, тому ще на підході він радісно приплескуючи руками закричав:

— Тарен повернулася!

Цей вигук сповістив усіх про те, що треба повертатися до намету і продовжити планування наступу.

Ревільс тільки самовдоволено посміхнувся. Він справді помилявся лише коли грав у карти.

Тарен, хоч і намагалася триматися мужньо, ледь не втратила дар мови, коли побачила вампіра.

— Ваша Високосте...

— Хіба ми знаходимося в палаці? — по-офіцерськи жорстко перебив принц. — У мене є звання, позивний і, зрештою, ім'я.

— Ревільсе... — невпевнено продовжила та. — Нам краще буде відступити.

— Дол, ти призначив мені нового радника?

— Ти сам собі його призначив.

— Вони озброєні сріблом. — прошепотіла Тарен.

Усі присутні із сумнівом подивилися на дівчину.

— Я могла здогадатися і без розвідки, вони пройшли поселення лепреконів. Форгі не міг опинитися у лісі просто так.

Повисла гробова тиша. Лепреконські села вважалися неприступними, та й безглуздо ворогувати з ними, адже чутки ширяться швидше вітру і наступного разу їх зустрінуть градом срібних стріл.