Розділ 2

Руки тремтіли від однієї думки, що їй доведеться вчинити діяння багато страшніше, ніж усі її вибрики до цього, але відступати вона і не думала. Дівчина прямувала до намету офіцерів так, наче вже загинула. Біля входу Тарен стиснула руки в кулаки і суворо звела брови, у спробі надати обличчю рішучості.

— Ваша Високосте, дайте слово. — почала та, тільки опинившись у компанії міцних чоловіків.

Автоматичним рухом військові трохи розійшлися убік, даючи їй дорогу.

— Зазвичай кажуть: дозвольте звернутися. — перебив хтось із команди.

— Добре. Дозвольте звернутися.

Усі вибухнули реготом, тільки в Ревільса на обличчі застигла єхидна усмішка впереміш із поблажливістю. Він кинув олівець на стіл, застелений картою як скатертиною і схрестив руки на грудях.

— Говори.

— Я хочу довести короні свою відданість, щоб ніхто не смів називати мене шпигункою в таборі ворога.

— І в тебе, звісно, є план?

— Звісно є!

Дівчина, якій здавалося, що зараз її стратять, у момент засяяла зсередини. Це важко було не помітити, наче запалили ліхтар і в наметі стало набагато світліше. Вона схопила щойно кинутий на стіл олівець і квапливо почала розповідати про стежки, які можуть привести до місця дислокації ворога.

Не відриваючи погляду, на неї дивився вампір, він не слухав її припущень і не розумів, що вона малює на карті. Її дитячий запал бавив більше, ніж дратував, хоча і остання емоція мимоволі пробиралася в голову.

— Просто більше ніде розташувати важкі знаряддя. Якщо їх не буде тут, то їх немає зовсім. — вона хотіла позначити чергову ділянку карти колом і розгубилася. — Якими умовними позначеннями можна користуватися?

Дол, що раніше стояв мовчки, здригнувся від цього питання.

— Тими, які не зрозуміє ворог, якщо отримає карту.

Вона знову посміхнулася і вдячно кивнула ельфу, на обговорюваній ділянці з'явилася п'ятикутна зірка. Змушуючи всіх знову засміятися. Тарен легко ігнорувала це і продовжувала задерикувато розповідати, відзначаючи наступні об'єкти то сердечками, то ялинками.

Навколишні сприймали її як дитину, яка грає з олівцями і старші за званням чомусь допускають ці ігри. Але суперечити ніхто не наважувався. Тільки Дол нарешті зрозумів, що напарник мав на увазі, він вслухався в нестатутну мову, кожне її слово було тверезим аналізом місцевості. З аргументами, фактами та спостереженнями.

— Якщо мені розкажуть як правильно поводитися, я можу пробратися в їхній табір. Хто подумає на жінку...

— Ні. — відсік ельф. — Піде спец загін.

— А чому не вона? Якщо проситься. — перепитав Ревільс.

Ельф дістав із кишені акуратно складений вчетверо аркуш і кинув на карту.

— Ти написав там, що я знову поводжуся як дитина?

— Так, Клик, як дитина, яка не розуміє покладеної на неї відповідальності.

— Зоре моя, — звернувся він до Тарен. — прочитай вголос його писанину.

Дівчина хотіла було обуритися вульгарному прізвиську, але духу не вистачило і тремтячими руками вона розгорнула папірець:

— "Цим документом я перекладаю відповідальність за кавалерійський підрозділ на Його Високість Капітана Ревільса і тимчасово зупиняю своє командування." Число, підпис. — вона несміливо підняла очі на вампіра. — Тут є місце для Вашого підпису.

— І ти думаєш, я підпишу?

— Я відмовився виконувати свої обов'язки, навіть без підпису цей документ є дійсним.

Аркуш у руках Тарен спалахнув і перетворився на попіл, щойно вона встигла кинути його.

— Який документ? — посміхнувся вампір.

— Перебий ще й свідків цієї розмови.

Тієї ж секунди в очах Ревільса блиснув вогник і, відпрацьованим рухом усі крім принців відступили на два кроки, перш ніж Ревільс, машинальним жестом, розстебнув плащ. Світлий і темний мечі зіткнулися, видаючи оглушливий дзвін, раніше, ніж плащ торкнувся землі. Чиясь міцна рука опустилася на плече Тарен і потягла назад. Заціпеніння пройшло, тільки коли вона побачила милого рудого хлопця, який, умиротворено посміхаючись, спостерігав за офіцерами.

— Не хвилюйся, це нормально.

— Ні, це не нормально.

— Чоловіки іноді б'ються, навіть якщо вони найкращі друзі.

— Друзі?

— Ходімо, тобі тут не місце. — хлопець міцно стиснув її руку і потяг геть з намету. — Нам уже віддали наказ, тож бійку подивимось наступного разу. Чимало їх ще буде. Ти стріляти вмієш?

— З арбалету.

— Не годиться. Може ніж.

— Стій! — вона спробувала вирвати руку, але та була стиснута занадто сильно. — Куди ми ідемо?

— Виконувати завдання! — його запал був зовсім не порівнянний з тим, що відбувалося навколо. — Сонце ось-ось зайде, ти сама запропонувала допомогу. Чим тебе озброїти?

— Нічого не потрібно. Я не збираюся ні стріляти, ні різати!

— Клик буде не в захваті, але роби як знаєш.

На цій фразі вони були вже далеко від табору і хлопець відпустив її руку.

— Хай щастить.

Він зник за деревами так само раптово, як і з'явився. Тарен залишилася одна в лісі, але здавалося, що в кільці ворогів. Хоча, втрачати їй не було чого, крім власного життя.

Шлях назад був закритий, повернутися без відомостей або, що куди страшніше, з хибною інформацією — однаково як визнати себе зрадником, а тікати вже нікуди. Тому сумно оцінивши свої шанси, вона поспішила виконати неозвучений наказ.

У таборі Екліпсо ж розігралася бійка. Ніхто не намагався розняти офіцерів і не поспішав дорікнути у нестатутній поведінці. У тисячний раз двоє рівних вирішували хто ж кращий. Таких битв проведено вже більше, ніж потрібно, щоразу перемагав то один, то другий, і на цьому теж будувалася дисципліна. Демонструючи власну силу, двоє змушували підлеглих захоплюватися і боятися, а значить поважати. Так і сьогодні, випад за випадом вони не просто мірялися силами, а й доводили собі та оточуючим, що сильний союзник, хай і точить на тебе зуб, завжди прикриє спину.

Їхня зброя виглядала особливо лякаючою, зіштовхуючись один з одним, висікаючи іскри і все жахливіше скрегочучи. Ті, хто бачили їхню сутичку вперше не могли відірвати очей, а тіла пробивало тремтінням. Часті спостерігачі поспішали робити ставки, на сьогоднішнього лідера.