Сірий!

— А як черв'яка до вудки прив'язати? — каже мій друг Саша і спантеличено заглядає мені прямо в очі.

Деякі питання можуть завести у глухий кут, не через те, що вони якісь занадто розумні, світових масштабів, а через те, що вони надзвичайно тупі.

Людей можна розділити на два типи: тих, хто виживе в апокаліпсис і тих, хто не виживе. Як це проявляється, спитаєте ви? Перший тип здатен самостійно задовільняти свої базові потреби, а другий тип — ні. Перший тип може пристосовуватись до зовнішнього середовища і самостійно вирішувати свої проблеми, а другий тип —  ні. Ну і в такому дусі. Так от Сашко в апокаліпсис не виживе...

— А які є пропозиції? — питаю я у друга, який вперше за вісімнадцять років тримає в руках вудку.

У відповідь отримую мовчання і, зітхаючи, сама ж відповідаю:

— На гачок...

— Як на гачок, його проткнути? — злякано питає хлопець.

— Ну? А як інакше? — менше за все на світі я б воліла відповідати на такі недолугі питання, а особливо безкоштовно. Тому аби не розгніватись ще більше і не висловити усі свої думки щодо ситуації, що склалася, найкращий варіант — просто піти та трошки охолонути. Тим більше, і мені потрібно розібратись зі своєю вудочкою, а не тільки проводити інструктаж із техніки безпеки користування гострими гачками.

Я розгнівалась і покинула друга в труднущах, сама не помітила, як могла образити його, а чоловіча натура — тонка штука, образити можна легко.

Щойно закинула свою вудку, повернулась до Сашка і допомогла таки йому начіпити бідного черв'яка, потім показала, як закинути. У друга довго не виходило нормально закидати ту кляту палку з лезкою. Кілька разів, замість риби, він сам ловив свою ж куртку, тому найчастіше, я знов приходила йому на допомогу.

Рибальська справа йшла не дуже, та що ж там приховувати, відверто жахливо. Риба була на стільки мініатюрна, що будь-який, навіть найголодніший, кіт понехтував би такою їжею. Хоча, варто похвалитися, за кілька годин увесь улов тримався на мені, бо Сашко продовжував ловити свою куртку. І хоч я і пам'ятаю фільми, де люди варили шкіряні чоботи і ремені для обіду, але не думаю, що від куртки буде наваристий бульон.

Вже справа наближалась до вечора, хоч сонце ще впевнено трималось високо у небі, але було точно зрозуміло — захід вже близько. У відрі все так само вверх пузом плавали три мілкі рибки, а перспектива рибної вечері взагалі перестала радувати. Та раптом, нашу із Сашком тишу перервав чийсь дуже нахальний і трошечки гидкий голосочок:

— І що ви тут робите? — кожне слово було вимовлено хлопцем так чітко, ніби після ста тренувань.

Я знала Сергія, що так раптово з'явився на березі річки, вже рік, ми разом із ним ходили на тренування із бойових мистецтв. Всі спортсмени вже почали казати, що бачити Сірого у спортзалі — погана прикмета. Вона віщує неспокій, витрати коштів на психотерапевта та 10 хвилин у планці, бо чудить Сергій, а віддуватись повинні усі — "це піднімає командний дух" — як каже тренер. Хоча не знаю на скільки це піднімало командний дух, але бажання закидати Сергія капцями зростало у геометричній прогресії. Невідомим чином, цей малий, хоч і зовсім не худенький, хлопчик вмудрився потрапити в усі бійки, скандали та сутички! Ба більш, він сам же їх і створив. Мене взагалі дивує, як він зміг дожити до такого солідного віку — 10 років.

Сірий знаходив пригоди на рівному місці, і якщо звичайні Сергії відгукуються на "Сергійко", то цей екзампляр на "Сірий, куди ти лізиш?!" Він сміливо міг роздати запотиличники усім спортсменам, навіть найстаршим, найбільшим та найвищим. А потім ще крикнути їм щось у слід і — тікати. Він міг вчинити повний безлад, розкидати наші пляшки та боксерські рукавиці по залу. Всі були на нього злі, всі хотіли його відгамселити, але це не означало, що він припинить робити вищезазначене, заживе спокійним життям і нарешті дасть спокій іншим. Тому справді, місцезнаходження Сірого в радіусі одного кілометру могло казати лиш про одне — біда не так вже й далеко. А зараз біда стояла прямо позаду мене та Сашка.

Я сподівалась, що помилилась і це не Сергій зараз відгукнувся десь із-за моєї спини... Але правда виявилась дійсно гіркою. Тепер я точно знала, що спокій був повністю порушений і тепер навіть Богу не відомо, що вичудить ходяча катастрофа цього разу.

Сергій повертався зі школи (що знаходилась прямо навпроти річки) коли раптом помітив мою знайому постать на березі водойми. Ще день тому я ганялась за Сірим по всій залі аби повернути вкрадені ним, свої, рукавиці, а потім смачно прописала розбишаці пенделя за такі витівки. Зараз він точно повинен "помститись за помсту". Взагалі помста це замкнуте коло, з якого важко вилізти. Але якщо ти опиняєшся у замкнутому колі із Сергієм, то це перше, що побажаєш зробити, інакше доведеш себе до сказу.

Хлопчина підбіг до нас із Сашком і одразу незграбним рухом кинув свій портфель на пісок. Сірий подивився на наші вудки, поглянув, на що ми ловимо рибу та скільки впіймали, потім підбіг до мене і сказав:

— Ви неправильно рибу ловите! — пролунав до мене його голос.

Я зітхнула і спитала:

— В сенсі?

— Дай покажу!

Такі ідеї мені не подобаються. Знаючи Сірого, він або зараз вудку навмисно зламає, або зловить на неї яку-небудь жабу.

— Ні.

— Ну добре, у тебе є щось поїсти? — зовсім неображено погоджується Сергій та ставить наступне питання.

— У мене є яблука в рюкзаку.

— Я візьму! — каже хлопчина і біжить до мого портфеля.

Нахабність Сергія постійно збиває з пантелику. Навіть немає чого сказати, коли так легко і без зайвих "а можна" тебе просто ставлять перед фактом: я з'їм твоє яблуко. Як добре, що у мене із собою було 4 яблука, ясна справа, що фізично Сірий їх з'їсти не зможе. А одним-двома вже якось поділюсь.

Сірий взяв яблуко і впевненою походкою повернувся до мене. Він смачно вкусив половину зеленого фрукта і кислий сік розлетівся в усі сторони. За кілька секунд, Сергій ще раз пройшовся зубами по яблуку, знов відкусив величезний шматок, і цього разу сік потік по його підборіддю. Хлопчик, голосно плямкаючи, рукавом витер обличчя, хоча, насправді просто розмазав сік. Тут, раптом, Сірий не втримався і, взявши яблуко у зуби, відібрав у мене вудку.