me,myself and I

Напевно, моє життя і можна було б назвати казкою — про колись давно і жили довго та щасливо — якби ця казка була про кохання, а не про помсту і бажання вижити. Життя — домінантно сувора тітка, і якщо треба, будь ти хоч фаворитом фортуни — вона тебе зігне, і, можливо, влаштує справжню сесію. Але зі свого досвіду можу сказати: всі, хто мене оточував, напевно, були трохи мазохістами. А я, в свою чергу, був королем цих мазохістів — бо інакше я досі не розумію, як погодився на ту виставу.

Білосніжне волосся вільною хвилею спадало по спині, а білі одежі, розшиті золотими нитками, геть не вписувалися в інтер'єр старого кам'яного коридору підземних темниць, якими ледь чутно ступав я. Думки гули в голові — одна за одною, невпинно, — але дихання моє було рівним, а голова гордо піднята. Іти лишалося недовго.

Старі, побиті часом двері тихо відчинила варта. Брудне, темне, старе приміщення з гострими каменями, що стирчали зі стін. Кімната без вікон. І лише в кутку — тінь, яка різко зашевелилася, коли я переступив поріг.

— Форт... Ти мене чуєш?

Мій голос — ніжний, майже грудний — порушив тишу темниці. Хтось із охоронців повісив на стіні факел і вийшов. У кімнаті лишилися лише ми двоє: гість і в'язень. Його червоні очі — повні болю, голоду, розпачу і злості — дивилися на мене, але він продовжував сидіти на місці, обіймаючи власні коліна.

— Милий... стільки часу без крові, а ти тримаєшся... Ти сильний, мій хлопчику.

Я присів на брудну підлогу навпроти Форта. Він стежив за кожним моїм рухом — так, наче я був посланцем самого Сонця в цій колисці темряви і бруду.

— Я не міг не попрощатися з тобою. Не можна просто так кидати того, кого кохаєш. Так, Форт?

Він хотів щось сказати — я це побачив — але я перебив його.

— Тшш... З коханими треба бути чесними. Я хочу бути чесним з тобою, Милий. Я розкажу тобі все. Ти тільки слухай.

Мій голос завжди заспокоював його. І зараз — на кордоні з якимось тихим, виснажливим божевіллям — цей голос був для Форта єдиним, що утримувало від падіння в прірву.

— Давним-давно, в одному домі на півночі нашої країни, в старовинній родині вампірів народився омега, якого вважали поцілованим Сонцем за його красу. Він ріс розумним, хитрим, оточений любов'ю батьків і близьких. З пелюшок його вчили: якщо чогось хочеш — придумай, як отримати. І цей хлопчик був старанним учнем. Він навчився іти на компроміс із собою і своїми принципами, будувати стратегії незалежно від устоїв моралі. Є цілі — і є досягнення.

Молодому вампіру було лише двадцять, коли до їхнього дому, під виглядом друга, прийшла права рука самого імператора. Промінчик — саме так той Звір назвав молодого вампіра. От тільки Промінчик не відповідав на його увагу: ні вперше, ні вдруге, ні втретє. А на четвертий раз заявив, що краще три роки в борделі обслуговуватиме всіх підряд, аніж дозволить Звіру хоч раз доторкнутися до себе.

Молодий, дурний і наївний Промінчик. Це був урок номер один: слова завжди знаходять свого адресата.

За півроку родину Промінчика визнали винною в зраді. Батьків убили на його очах. Над близькими знущалися на його очах. А самого Промінчика Звір особисто відвіз і здав до борделю.

Це була перша частина великого спектаклю: вижити.

Спочатку його дуже сильно ламали — його клієнти від нього більше страждали, ніж отримували задоволення. Але за короткий час він зрозумів одне: або його доломають, або він прийме правила гри — і тоді вже зможе давати ритм по-своєму.

За рік Промінчик став найбажанішим у цьому домі краси і хтивості. Він сам обирав, хто з верхівки влади і коли прийде до нього. Але все було не те — доки не прийшов він. Звір. Той, якого я так довго чекав.

Звір бажав мене — як і раніше, а може, навіть більше. От тільки я рідко підпускав його до себе, а якщо й погоджувався — ті ночі він довго не міг забути. За півроку він забрав мене до себе.

З того дня ніхто, окрім Звіра, не смів дивитися на мене або торкатися мене в тому далекому холодному маєтку. Своїх очей і кінцівок берегли всі — після кількох показових виступів із тими, хто вирішив не слухати.

Не було в світі щасливішого за мене — я, який з часом навіть покохав свого Ката. Питаєте як? Всяке буває. Я віддавав усього себе на жорстоку, майже садистичну любов Звіра. І можна було сказати, що маленький Промінчик приборкав цього звіра...

Може, у цієї казки і був би щасливий кінець. Якби не одне але.

Однієї темної, буремної ночі до маєтку повернувся молодший брат Звіра — геть не схожий на нього. Від нього віяло спокоєм і захистом. Тоді я не витримав: спочатку просто спілкувався з Вовком — так я про себе його називав. Потім відчув, що мені хочеться просто доторкнутися до нього. До цього амбітного, але такого затишного Вовка.

Звір довіряв братові — йому можна було спілкуватися зі мною. От тільки не здогадувався він, що за свою довіру йому доведеться дорого заплатити.

Вже була пізня ніч, коли я прийшов до Вовка. Просто впав у його обійми і розридався — що далі так не можу, що любов Звіра вбиває мене зсередини.

Почуття — особливо щирі й чисті — іноді стають вибуховою силою, здатною породити найжахливіші речі. Навіть братовбивство.

Це була жорстока битва. Вовк убив Звіра.

— Так, Форт. Тієї ночі ти жорстоко вбив Боса. Ти звільнив мене — але ціною власної свободи. Бо так сталося, що імператор не пробачить смерті свого друга. Навіть тобі, мій милий Вовче...

Я щиро дивився на в'язня. В очах моїх було співчуття і біль — справжній, не зіграний.

— Мені боляче бачити тебе в такому стані, Милий. Ще болючіше від того, що на тебе чекає. Жорстокий кінець — навіть для нас, вампірів. Я не можу цього допустити. Я маю бути вдячним за те, що ти зробив — ти ж звільнив мене. Бачиш, я з самого початку знав, що знищу цю тварину. Твого брата. Я пам'ятаю, як він убив моїх батьків. Як віддав мене до борделю. Якими шрамами на тілі проростало його кохання. Так, поруч із ним я мав усе, що тільки забажаю. І в якийсь момент я справді покохав його — щиро, по-справжньому. Але я ніколи не забував, через що пройшов. А тут з'явився ти — щирий, турботливий, теплий. Ти обігрів моє холодне серце, і мої почуття до тебе — найніжніше, що будь-коли було в моєму житті. Вони щирі. Досі, Форт.