Розділ 55. Кінець і початок.

У підвалі покинутої пекарні на околиці Сохо було вогко, а в повітрі стояв важкий запах цвілі та старої сажі. Проте для них цей дух не був ознакою занепаду – це був запах справжньої влади та свободи від світських корсетів. Джаспер Кейн, вожак "Чорних псів", стояв біля входу в тунель, накинувши на плечі важке пальто з грубого сукна. Його погляд був холодним і пильним, а долоня звично спочивала на руків’ї ножа, наче він ніколи й не залишав цих завулків заради м’яких крісел віталень.

Поруч із ним височіла нерухома фігура Веди. Густа чорна вуаль повністю приховувала обличчя Елеонори, а в руках вона міцно стискала невеликий шкіряний саквояж із зібраною за ніч "даниною" – монетами та пожертвами, які люди приносили за її пророцтва, поради та таємні знання, що рятували життя в нетрях.

— Сьогодні хлопці вдало взяли склад на пристані, — тихо промовив Джаспер, дослухаючись до тиші за дверима підвалу. — Завтра товар без галасу розійдеться по лавках. Ми контролюємо весь північний сектор, Ведо. Місто починає дихати в нашому ритмі.

— А я побачила у розкладі карт, що інспектор Гілл готує раптову облаву на гральні кубла біля мосту, — відповіла вона своїм низьким, "потойбічним" голосом, який так лякав і заворожував мешканців Сохо. — Передай своїм, щоб залягли на дно. Гілл шукає цапа-відбувайла для звіту перед Адміралтейством.

Джаспер обхопив її за талію і владно притягнув до себе, відчуваючи холодну, шорстку тканину її чорної сукні.

— Ти – мої найкращі очі в цьому місті, Відьмо. Ходімо, поки патруль не змінився і Мейфер ще бачить десятий сон.

Вони рушили таємним ходом. Тісний, низький тунель, де зі стелі безперервно капала вода, а в темряві шаруділи щури, був їхнім справжнім домом. Тут не існувало титулів, не було втомливого етикету та підступних посмішок – тільки два хижаки, що міцно трималися за руки в абсолютній, непроглядній темряві.

Важкі дубові двері в глибині гардеробної Сент-Ендрюсів, замасковані під стіну, беззвучно відчинилися. З-за гобелена, що пахнув лавандою та дорогим милом, вислизнули дві фігури.

Джаспер миттєво скинув грубе пальто, під яким виявилася білосніжна шовкова сорочка з вишуканими манжетами. Він випрямився, розправив плечі, і його обличчя миттєво набуло виразу благородного спокою та легкої нудьги, властивої аристократам. Веда ж одним відточеним рухом зняла вуаль і важку чорну накидку, під якою вже було вдягнене вишукане нічне вбрання з найтоншого брюссельського мережива.

За якусь хвилину від ватажка банди та похмурої ворожки не залишилося й сліду. У дзеркалі відбивалися лорд і леді Сент-Ендрюс – ідеальне подружжя, чиє життя здавалося взірцем чесноти.

Джаспер підійшов до Нори, допомагаючи їй розчесати каштанове волосся, що трохи розтріпалося й увібрало вогкість підземелля. Тепер його рухи були м'якими, майже котячими, аристократичними.

— Ваша матінка завтра збирає сніданок для благодійного фонду, дорога Елеоноро, — промовив він з тонкою іронією, яку розуміли лише вони двоє. — Нам знову доведеться годинами обговорювати філантропію, несмак нових капелюшків та сортування троянд у королівському саду.

Нора глянула на його відображення крізь дзеркало, впевнено поправляючи діамантову сережку.

— І поки ми будемо пити чай зі старовинного срібла під схвальні погляди герцогинь, твої люди збуватимуть контрабанду з пристані, мій лорде. Який бездоганний, солодкий баланс.

Джаспер нахилився і поцілував її в оголене плече, вдихаючи аромат парфумів, що вже встиг змішатися з холодним духом підземелля. Тут, у розкішній спальні, вони були взірцем високого суспільства. Жоден лакей чи покоївка не могли зашкодити їхній репутації, адже Джаспер особисто перевірив кожного слугу, знаючи про них більше, ніж вони самі.

— Ми – тіні, що тримають це місто за горлянку, — прошепотів Джаспер, гасячи свічку на нічному столику. — Вдень ми даруємо їм блиск, манери та меценатство, а вночі забираємо те, що належить нам по праву сили.

Вони лягли у величезне ліжко під оксамитовим балдахіном. Поки Лондон спав, маєток Сент-Ендрюсів надійно зберігав свою головну, найтемнішу таємницю: справжнє життя його господарів починалося саме там, де закінчувалося світло газових ліхтарів Мейфера і відкривався похмурий шлях до серця Сохо.