Розділ 42. Тавро власності.

У лавці "Срібний полин" було темнувато, як завжди, тільки димок трохи розганяв темряву від спаленої шавлії та сухої лаванди. Веда знову була на своєму місці – у незмінній чорній вуалі, нерухома й таємнича, як кам’яна статуя в забутому склепі. Але під мереживом її очі світилися інакше. Тепер це не був холодний, відсторонений блиск розрахунку; це було приховане, гаряче торжество жінки, яка обманула саму смерть і виграла право на власну таємницю.

Після арешту Сент-Клера потік клієнтів у нетрях Сохо став майже некерованим. Новини тут розходилися миттєво: люди йшли до "Матері Смерті", свято вірячи, що саме її потойбічне пророцтво допомогло поліції викрити вбивцю-аристократа. Кожен її жест тепер сприймався як священний ритуал.

— Скажіть, пані, чи мій син повернеться з моря? — плакала стара жінка, чиє обличчя нагадувало пожмаканий пергамент, стискаючи в руках кілька засмальцьованих мідних монет.

— Карти кажуть, що південний вітер на його боці, — глухо відповідала Веда, повільно викладаючи на старе сукно потерті аркани Таро. — Чекай на звістку, коли місяць почне спадати. Він принесе запах солі та добрі новини.

Потім була юна швачка, що благала про приворот на хазяїна друкарні, і похмурий торговець м’ясом, який до смерті боявся конкурентів із сусідньої вулиці. Веда приймала їх усіх, терпляче вислуховуючи сповіді, від яких тхнуло горілкою і потом. Кожен такий візит, кожен шепіт про людські біди дедалі сильніше віддаляли її від накрохмаленої розкоші Мейфера. Тут, серед пилу, коріння та сушених трав, вона відчувала себе справжньою. Кожна монета, покладена на дубовий стіл, була здобута її власним розумом і витримкою, а не дарована спадком чи титулом.

Коли сонце остаточно сховалося за гострими дахами Сохо, занурюючи завулки в густі фіолетові тіні, і остання клієнтка вийшла, двері лавки прочинилися знову. Цього разу – без попереджувального дзвоника, наче сам туман просочився всередину.

Джаспер увійшов тихо, по-котячому. Він більше не виглядав приголомшеним чи шокованим, як тієї ночі в її гардеробній. Навпаки, він тримався якось по-новому, впевнено і трохи загрозливо. Він підійшов до прилавка і мовчки поклав на нього свіжий, ще вологий від друкарської фарби номер газети, де великими літерами було розтиражовано новину про "Глибоку жалобу леді Сент-Ендрюс".

— Траур, значить? — Джаспер криво посміхнувся, спершись потужними передпліччями на дерев’яну стійку. — Весь Лондон, якщо вірити газетярам, обливається сльозами разом із тобою, Норо. Кажуть, ти настільки розбита горем, що не покидаєш своїх покоїв, лише молишся та п’єш заспокійливі краплі.

Веда повільно, майже урочисто зняла вуаль. Тепер, коли вони були наодинці в цій фортеці з трав, вона більше не мала сили ховатися. Її обличчя, чисте й рішуче, постало перед ним у світлі єдиної свічки.

— Батьки дали мені два тижні. Вони щиро вірять, що я вимолюю прощення за душу Маркіза Керінгтона. Але насправді я виторгувала цей час для нас, Джаспере. Через чотирнадцять днів вони знову почнуть виводити мене "на ринок", як призову кобилу в королівській стайні. Прийоми, бали, оглядини наречених...

Джаспер повільно обійшов прилавок, скорочуючи відстань до мінімуму. Його присутність миттєво заповнила весь простір лавки, витісняючи запах шавлії ароматом нічного дощу та тютюну.

— Чотирнадцять ночей, — тихо промовив він, обережно торкаючись кінчиками пальців пасма її волосся. — Це занадто мало, щоб змінити долю цілого Лондона, але цілком достатньо, щоб ми назавжди забули, хто ми є за межами цих стін.

— Вони вже підшукують мені герцогів, Джаспере, — Нора подивилася йому прямо в очі, не намагаючись відвести погляд. — Батько не зупиниться, поки не закриє цю справу гучним шлюбом, який змиє останню пляму з нашого прізвища.

Джаспер наблизився до неї, його голос став низьким, вібруючим, наче ричання хижака, що зачув чужинця на своїй території.

— Нехай підшукують. Нехай золотять карети й готують весільні фраки. Але вони не знають того, що знаю я. Вони ніколи не відчували, як ти пахнеш підземною вогкістю, тунельним пилом і цією відчайдушною, дикою волею.

Він взяв її за руки. Його великі, мозолисті долоні, звикли до зброї та грубої праці, повністю накрили її тендітні пальці, зігріваючи їх.

— Два тижні, Норо. Ми використаємо їх так, щоб ти більше ніколи не змогла дихати в їхньому стерильному, надушеному світі. Я покажу тобі таке Сохо, яке не бачать навіть ті, хто тут згнив. Ми станемо тінями, яких не впіймає жоден лакей Мейфера.

— А потім? — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце несамовито калатає об ребра, наче загнаний птах. — Що буде, коли термін жалоби вийде?

— А потім, — Джаспер ривком притягнув її до себе, притискаючи до своїх грудей, де серце билося в такому ж шаленому, нерівному ритмі, — ми щось вигадаємо. Ти навчила мене вірити в магію, Ведо. А я навчу тебе, як обманювати саму долю і ставити підніжки закону.

Він нахилився і поцілував її – цього разу без тіні відчаю, повільно і владно, наче назавжди закарбовував на її губах тавро своєї власності. У цьому поцілунку була не просто пристрасть, а клятва: що б не вигадали Сент-Ендрюси, Джаспер не віддасть свою "Матір Смерті" без великої крові.

За вікном Сохо остаточно занурювалося в грішну ніч, і для них обох ці чотирнадцять днів стали не часом жалоби, а початком найбільшого таємного заколоту проти правил великого міста.