Розділ 40. Тіні гардеробної.

Покинута пекарня на самій межі Сохо вдарила їх вогкістю і тим противним запахом старої муки. Джаспер, міцно стискаючи ручку тьмяного ліхтаря, ішов першим, розсікаючи темряву жовтим лезом світла. Він сотні разів проходив повз цю руїну, але ніколи не припускав, що під цими гнилими дошками ховається прямий шлях до багатих кварталів Мейфера.

Нора, знову закутана в чорну вуаль, ішла за ним, наче тінь. Коли вони спустилися в найнижчий ярус підвалу, де зі стін текла вода, вона мовчки вказала на масивну дубову діжку. Здавалося, вона навічно прикипіла до підлоги під власною вагою.

— Допоможи мені, — прошепотіла вона, і її голос відлунив під низьким склепінням.

Джаспер, напруживши м'язи, підчепив край діжки. Вона піддалася з глухим, болісним скрипом, відкриваючи зяючий чорний провал. Звідти повіяло могильним холодом і сирістю старого каменю, що не бачив сонця століттями. Нора рішуче стала на край лазу. Джаспер присвітив ліхтарем: вниз вели круті, стерті тисячами кроків кам'яні сходи.

— Це початок, — вона повернулася до нього, і її пальці в тонких рукавичках знову звично торкнулися шпильок на вуалі.

— Чекай, — тихо, але владно зупинив її Джаспер.

Він підійшов майже впритул, забираючи ліхтар від її обличчя, щоб не сліпити. Його рука піднялася до її голови. Цього разу в його рухах не було сумніву. Він витягнув шпильки одну за одною, дозволяючи важкій мереживній тканині сповзти спочатку на його долоню, а потім — на брудну, вкриту пилом підлогу пекарні. Йому було байдуже на шовк.

У напівтемряві знову постало обличчя, яке тепер належало тільки йому. Бліда шкіра, високі, шляхетні вилиці й втомлені очі, що дивилися на нього з німою, майже дитячою вдячністю. Вона більше не була Матір’ю Смерті, яка маніпулює долями. Вона була жінкою, яка щойно віддала своє життя в його грубі руки. Джаспер акуратно склав вуаль і сховав її у внутрішню кишеню сюртука, ближче до серця.

— Ти не підеш цим ходом сама. Більше ніколи. Я йду з тобою до самого порогу твоєї кімнати.

Шлях під землею здавався нескінченним лабіринтом. Вони пробиралися вузькими тунелями, де стеля була настільки низькою, що Джасперу доводилося боляче пригинатися. Камінь навколо був слизьким від колекторних вод, а в темряві за межами світла ліхтаря шаруділи щури. Джаспер відчував, як тремтять її пальці в його долоні – не від огиди до підземелля, а від наближення до маєтку Сент-Ендрюсів, де вона знову мала одягнути маску світської ляльки.

— Ми майже на місці, — нарешті видихнула вона, коли вони піднялися крутими гвинтовими сходами до масивних залізних дверей, прихованих у самій товщі фундаменту.

Вона натиснула на ледь помітний камінь, і механізм спрацював майже беззвучно. Перед ними розійшлася задня стіна величезної гардеробної. Повітря миттєво змінилося: замість смороду підземелля в легені вдарив аромат лаванди, дорогого шовку та пудри. Нора зробила крок вперед, опинившись серед каскадів суконь, вартість яких могла б нагодувати все Сохо протягом року.

Джаспер зупинився на самому порозі, тримаючи ліхтар опущеним донизу. Він дивився на неї – на жінку, яка щойно змінила брудний тунель на цю оксамитову розкіш. Прірва між ними, на мить стерта в Сохо, знову стала фізично відчутною, величезною і нездоланною. Нора повернулася до нього, і в її очах, що відбивали холодне місячне сяйво з вікна спальні, було стільки відчаю, що Джаспера пройняв дрож. Вона була вільною володаркою в його нетрях, але тут вона була лише в’язнем у позолоченій клітці.

— Я в безпеці, Джаспере, — її голос був ледь чутним шепотом. — Дякую тобі. За те, що не пішов.

Він мовчав, знаючи, що кожна секунда його перебування тут – це смертний вирок для обох. Його розум кричав, що треба йти, але серце вперше за все життя не підкорилося наказу. Він зробив крок вперед, перетинаючи кордон її світу. Від нього пахло вогкістю, дешевим тютюном і гірким полином – і цей запах дико, зухвало контрастував із пахощами її гардеробної.

Він простягнув руку, торкаючись її щоки, і цього разу рух був не обережним, а власницьким. Джаспер притягнув її до себе, руйнуючи всі залишки соціальних бар’єрів та виховання. Його губи накрили її губи в пристрасному, майже лютому поцілунку. У ньому був увесь біль від її викриття, вся ненависть до світу, який їх розділяв, і вся та шалена, заборонена любов, яку він більше не міг і не хотів приховувати. Це не був поцілунок бандита та ворожки – це був поцілунок двох людей, що нарешті знайшли одне одного.

Нора відповіла з такою ж несамовитою силою. Вона обхопила його шию, пальцями зариваючись у його жорстке волосся. Вона чіплялася за нього, наче він був єдиною правдою в її фальшивому житті. Коли Джаспер нарешті відсторонився, вони обоє важко дихали.

— Я чекатиму тебе в Сохо, Ведо, — промовив він низьким, хрипким голосом. — Щоночі. Поки дихаю.

Він розвернувся і миттєво зник у чорному пащі тунелю. Залізні двері беззвучно зачинилися, відсікаючи світ підземелля від світу шовку. Нора залишилася одна. Вона торкнулася пальцями губ, які ще палали від його дотику. У її кімнаті було тепло і тихо, але вона ніколи ще не почувалася такою самотньою. І водночас – ніколи ще не почувалася такою живою.