Розділ 35. Ідеальна наживка.

У маєтку Сент-Ендрюсів панувала гнітюча, майже склепна тиша, яку раптово розірвав наполегливий, тривожний дзвінок у парадні двері. Нора, одягнена в сувору домашню сукню чорного кольору, сиділа у вітальні, не торкаючись чаю, що давно охолонув. Коли дворецький тремтячим голосом оголосив про візит інспектора Гілла, вона лише на мить міцніше стиснула тонкі краї своєї кашемірової шалі.

Інспектор увійшов швидким, важким кроком. Його обличчя, зазвичай втомлене й пооране зморшками, зараз світилося похмурим професійним тріумфом, хоча в глибині очей залягла тривога, яку він не міг приховати.

— Міледі, — він ледь помітно кивнув, не чекаючи на запрошення сісти. — Пробачте за таку пізню й безцеремонну появу, але справа не терпіла зволікань. Ваші найгірші побоювання щодо переслідувача справдилися. Ми знайшли його лігво.

Нора повільно підняла голову, наповнюючи погляд удаваним, але майстерним жахом.

— Ви справді знайшли цю людину, містере Гілл? Хто він? 

— Його звати Ноа Сент-Клер, — Гілл вимовив це ім’я так, наче виносив судовий вирок. — Можливо, це прізвище вам нічого не говорить – він зник зі світських хронік задовго до вашого дебюту. Збіднілий дворянин, чия родина була розчавлена ганьбою, боргами та забуттям.

Гілл дістав зі свого потертого шкіряного портфеля невеликий пакунок і обережно поклав його на витончений кавовий столик.

— Я отримав анонімну наводку – конверт без підпису, але з точними координатами. Ми негайно навідалися до пансіону в Сохо, де він винаймав кімнатку. Сент-Клера там не було – він втік буквально за годину до нашого приходу, почув, що щось не так, і змився. Але те, що ми там виявили... — Гілл на мить завагався, підбираючи слова, — ...це докази, які не залишають йому шансів на виправдання.

Він розгорнув щільний папір. Там лежала пара тонких шкіряних рукавичок, заплямованих темними, рудими слідами крові, що вже давно в'їлася в пори шкіри. Поруч виблискував срібний медальйон із фамільним гербом віконта Ешфорда – першого нещасного залицяльника.

— Він зберігав це як воєнні трофеї, — голос Гілла став жорстким, мов метал. — Але це не найстрашніше. У його комірчині на стінах були ваші портрети. Десятки малюнків олівцем, зроблених із хворобливою точністю. Він стежив за вами місяцями, леді Елеоноро. Він знав кожен ваш крок: кожен візит до модистки, кожну зупинку карети, кожну усмішку, кинуту випадковому перехожому.

Нора здригнулася, закриваючи обличчя тонкими пальцями. Цього разу це не було цілковитою грою – думка про те, що Ноа Сент-Клер задокументував її життя з такою маніакальною детальністю, викликала в неї напад справжньої фізичної огиди.

— Тепер у нас є незаперечні факти, міледі. Плями на рукавичках ідентичні групі крові Маркіза Керінгтона. Сент-Клер діяв із хірургічною точністю та переконанням праведника. Він щиро вірив, що рятує вас від "брудних негідників". У його щоденнику, який ми вилучили, ви описані не як жінка, а як "Ангел, якого треба оберігати від скверни земних бажань".

— Де він зараз? — прошепотіла Нора крізь пальці, і її голос прозвучав по-справжньому надломлено.

— Він переховується в лабіринтах Лондона. Порти перекриті, опис зовнішності розісланий у всі поліцейські дільниці. Він тепер – загнаний звір, а такі істоти найбільш небезпечні, коли відчувають наближення фіналу. Я приставив до вашого будинку посилену охорону, — Гілл зробив крок ближче, і його тон пом’якшав. — Ви тепер під захистом, леді Елеоноро. Закон на вашому боці. Ця людина більше нікого не скривдить.

Гілл уже збирався йти, переконаний у безпеці своєї підопічної, але Нора зрозуміла: Сент-Клер надто хитрий. Він не вийде на світло, поки навколо маєтку патрулюють. Щоб виманити такого хижака, потрібна була ідеальна, непереборна наживка. І цією наживкою мала стати вона сама.

— Інспекторе, зупиніться, — холодно й рішуче промовила Нора, підводячись. — Він не прийде до фортеці, оточеної вартою. Він спостерігав за моїми "побаченнями", він вивчав моїх чоловіків. Він вбивав лише тих, хто претендував на мою руку і моє серце. Якщо ми справді хочемо, щоб він з’явився, мені потрібен новий наречений. Прямо зараз.

Гілл спочатку категорично відмовився, обурений самогубною ідеєю леді, але Нора мислила чітко, хоч і жорстоко. За годину запеклих суперечок план було розроблено. На роль чергової "жертви" обрали молодого лейтенанта міської варти, Стоуна. Він був міцної статури, володів не по-статутному привабливою зовнішністю і, що було найважливішим, зовсім не боявся ризикувати головою заради великої справи.

Нора дивилася у вікно на нічний сад, знаючи, що десь там, у густих тінях, Ноа Сент-Клер уже спостерігає за початком нового акту її кривавої п'єси.