Розділ 32. Порада мерця.

Ніч за вікнами "Срібного полину" згустилася, і вікна стали як чорні дзеркала, в яких відбивалося лише мерехтіння однієї свічки. Стіни, заставлені банками з сушеними коренями та дивними артефактами, ніби дихали разом з містом, яке поволі засинало.

Тиша в в цьому місці ніколи не була абсолютною. Для Веди вона завжди була наповнена ледь чутним шепотом тих, хто застряг у міжсвітті, не в змозі піти остаточно. Але сьогодні в повітрі, окрім звичної лаванди, раптом виразно пахнуло старим пергаментом – запахом, який належав пану Абрагаму, покійному власнику цієї крамниці.

Він з’явився за прилавком раптово, наче виткався з диму пахощів – напівпрозора постать у потертому сюртуку з обсипаними попелом вилогами. Його очі за товстими скельцями окулярів дивилися на Веду з сумішшю повчальної іронії та щирої тривоги.

— Ти знову крутиш у руках те срібло, дівчино, — прохрипів він голосом, що нагадував шелест сухого листя. — Срібло – підступний метал. воно притягує емоції, вбирає їх, мов губка. А емоції для такої, як ти – це фатальна тріщина в греблі. Ти ж так старанно, по камінчику будувала стіну навколо серця.

Веда відчула, як холодний подих привида пройшов крізь її плечі. Старий Абрагам знав про цю лавку більше, ніж будь-хто живий. Він бачив, як вона купувала її за безцінь, ховаючи обличчя під вдів'ячим чепцем, і як перетворювала це місце на свій штаб.

Веда здригнулася і майже з переляком поклала сапфірову скриньку на стос пожовклих паперів.

— Ви знову підглядаєте за живими, пане Абрагаме? — запитала вона, намагаючись повернути голосу звичну холодність.

— Я – частина цього інтер’єру, дитино, така ж невід’ємна, як ці полиці. Я бачив багатьох, хто намагався грати в таємниці, ховаючи за пазухою ножі чи розбиті надії. Але ти... ти ведеш гру, небезпечнішу за всі, що мені доводилося бачити. Ти ж сама знаєш, що ця лавка – лише твоя нічна маска, твій похмурий притулок.

Абрагам повільно пройшовся вздовж стіни. Його примарні пальці, не торкаючись, проходили крізь запилені склянки з рідкісним зіллям.

— Ти приходиш сюди, щоб володарювати, щоб бути силою, якої всі бояться. Але щоразу, коли цей молодий розбійник Джаспер переступає поріг, справжня ти починає проглядати крізь всю цю чорноту. Ти стаєш крихкою, Ведо.

— Він корисний, — коротко кинула вона, вперто опускаючи очі. — Він – мої очі в завулках, мої руки там, де я не можу заплямувати сукню.

— О, не бреши мерцю, це безглуздо! — Абрагам сухо розсміявся, і цей звук відгукнувся дзвоном кришталю на полицях. — Ти бачиш у ньому життя. Справжнє, тепле, нестримне й зухвале життя, якого в твоєму "денному" світі просто не існує. Ти дозволяєш собі відчувати його тепло, і це твоя найбільша слабкість. Але пам’ятай: ти звела цю фортецю на фундаменті з брехні. Якщо він дізнається, хто ти поза межами Сохо, або якщо твій світ зазирне в ці двері – все спалахне миттєво.

Вона хотіла заперечити, хотіла сказати, що контролює кожен свій вдих, але спогад про те, як Джаспер дивився на неї під час їхньої останньої зустрічі, змусив її пальці затремтіти. У його погляді була не просто повага – там був виклик, який вона не знала, як прийняти.

Веда міцно стиснула краї дубового столу. Слова старого господаря жалили болючіше за отруту кобри.

— Я не можу просто наказати серцю замовкнути, коли воно нарешті подало голос.

— Можеш, — жорстко відповів привид, зупинившись прямо перед нею. — Або готуйся до того, що кров окропить твій бездоганний образ. Обирай зараз, ким ти хочеш бути: тінню, яка непохитно панує в темряві, чи дівчиною, яка просто хоче зігрітися. Разом вони не вживуться в одному тілі. Одне з них має померти, щоб інше вижило.

За вікном пролунав гуркіт карети, що промчала порожньою вулицею, і це повернуло її до реальності. Веда випрямила спину.

Постать Абрагама почала розчинятися в сутінках лавки, залишаючи по собі лише слабкий, ностальгічний аромат старого пергаменту.

— Він скоро прийде, — донісся його останній, застерігаючий шепіт. — Бережи свою таємницю, Ведо. Бо вона – твоя єдина броня проти обох світів, що прагнуть розірвати тебе на шматки.

Веда поправила складки своєї важкої сукні. Вона відчувала, як маска "Матері Смерті" знову стає її обличчям. Вона приглушила вогонь свічки, залишаючи кімнату в напівтемряві, де кожен предмет здавався загрозливим оберегом.

У глибині душі вона все ще чула слова старого: "Одне з них має померти". Але поки що вона була готова тримати обох живими. Навіть якщо ціною буде її власний спокій.

Коли двері лавки відчинилися і на порозі з’явився Джаспер, Веда відчула, як її рука мимоволі злетіла до обличчя, перевіряючи, чи надійно тримається вуаль. Вона була готова знову стати величною Ведою, Матір’ю Смерті, але всередині неї вже билося серце тієї самої дівчини, яку так відчайдушно намагався врятувати старий привид.