Розділ 31. Старий вовк і тінь фанатика.

Маєток Сент-Ендрюсів знову занурився в тишу, але цього разу вона була не спокійною, а важкою, наче передгроззя. Цю тишу розірвав несподіваний візит: до парадного входу під’їхав скромний, але бездоганно охайний кеб. З нього вийшов чоловік, чиє ім’я десять років тому змушувало здригатися найзухваліших злочинців Лондона – інспектор Едвард Гілл. Він пішов у відставку п’ять років тому, обмінявши гамір Скотленд-Ярду на тишу сільського саду, але смерть Маркіза Керінгтона, з яким він був знайомий особисто, змусила його знову взяти до рук стару люльку та пожовклий записник.

Нора прийняла його в малій вітальні, де сонячні промені здавалися тьмяними через важкі оксамитові штори. Вона була в незмінному чорному шовку – витончена, бліда й нерухома, схожа на мармурову статую, тільки живу. Гілл не став розсипатися в пустопорожніх світських люб’язностях. Його блідо-сірі очі обшукували кімнату – звичка старого копа, помічаючи все: від положення крісел до занадто міцно стиснутих пальців господині.

— Леді Елеоноро, — він злегка вклонився, сідаючи навпроти. — Я не стану забирати ваш дорогоцінний час розмовами про погоду. Я тут, бо в цій справі забагато "випадковостей", які вже давно перестали бути такими. Два залицяльники мертві за ідентичних обставин. Лондон захоплено шепоче про прокляття, але мій старий розум вірить у людей, а не в привидів.

Нора повільно підняла на нього погляд, намагаючись виглядати покірно й безневинно.

— Містере Гілл, світ прагне бачити в мені причину цих бід. Якщо ви шукаєте вбивцю в цій кімнаті – ви даремно витрачаєте свій час і сили. Я лише жертва обставин, яких не можу збагнути.

Гілл дістав із кишені стару люльку, але не запалив її, а лише задумливо крутив у пальцях, наче вимірюючи вагу її слів.

— Я не вважаю вас вбивцею, міледі. Навпаки – я вважаю вас ціллю. Розповідайте все. Що ви бачили? Що ви чули в ніч смерті Маркіза? Щось, що не вкладається в рамки звичайного сватання чи світського візиту.

Нора завагалася. Це був момент істини, де кожен невірний рух міг зруйнувати її притулок. Вона не могла розповісти про свої нічні видіння, але могла використати істину, щоб відвести підозру від себе і спрямувати слідчого на того, хто ставав дедалі небезпечнішим і некерованим.

— Є дещо... — вона опустила очі, і її голос ледь помітно затремтів. Цього разу тремтіння було майже справжнім – страх перед Сталкером був єдиною щирою емоцією в її арсеналі. — Я відчуваю, що за мною стежать. Вже дуже давно. Кожен мій крок... він не залишається непоміченим.

Гілл миттєво підкрався, мов собака, що взяв слід. Його очі звузилися.

— Стежать? Хто саме? Ви бачили обличчя?

— Я не знаю його імені й ніколи не бачила обличчя чітко. Але він завжди десь поруч. У довгих тінях саду, за рогом вулиці, у відблиску шибок сусідніх будинків... Він не просто спостерігає, містере Гілл. Він... він оберігає мене з жорстокістю божевільного. Він немов ставить криваву мітку на всьому, до чого я наважуюся торкнутися.

— Тобто ви стверджуєте, що у вас є переслідувач? — Гілл почав швидко нотувати в блокноті. — Не просто грабіжник, а фанатик?

— Він вважає мене чимось більшим, ніж просто жінкою, — прошепотіла Нора, прикривши губи хустинкою. — Він вбиває кожного чоловіка, який наближається до мене з пропозицією шлюбу. Він переконаний, що "очищає" мій світ від недостойних. Я боюсь, інспекторе. Боюсь, що його викривлена "любов" врешті-решт забере життя всіх, хто мені дорогий.

Гілл уважно подивився на неї крізь примружені повіки. Його багаторічний досвід підказував, що леді щось недоговорює, ховає якусь таємницю під чорним шовком, але те, що вона назвала – переслідувач-фанатик – ідеально пояснювало вибірковість вбивств, відсутність слідів боротьби та дивну театральність із чорним тюльпаном.

— Це пояснює квітку, — пробурмотів Гілл, радше собі, ніж їй. — Мова квітів. Прихована темрява... Самозваний захисник, що вважає себе господарем вашої долі.

Він підвівся, його погляд знову став жорстким і пронизливим.

— Леді Елеоноро, я даю вам слово: я знайду цю тінь. Але благаю вас – будьте обережні. Такі люди, як він, не терплять, коли їхні "ідоли" розмовляють із представниками закону. Якщо він відчує, що ви впустили мене у свою спільну таємницю – наступною жертвою можу стати я. Або, що гірше – ви самі.

Коли Гілл пішов, Нора підійшла до вікна. Вона бачила крізь прочинену штору, як старий інспектор сідає в кеб, напружено про щось роздумуючи. Вона знала: вона щойно нацькувала одного досвідченого мисливця на іншого. Гілл шукатиме "божевільного фанатика", а Сталкер... Сталкер обов’язково відчує загрозу своєму володарюванню.

"Нехай вони борються між собою, — холодно подумала Нора. — Поки вони зайняті один одним, я зможу дихати".

Але слова інспектора залишили по собі гіркий осад. Вона мимоволі торкнулася холодного медальйона на шиї. Гра ставала дедалі небезпечнішою, і тепер у ній з’явився гравець – старий вовк, який не вірив у привидів, але дуже добре знав, на що здатні живі люди, охоплені безумством.