Розділ 29. Тріщина в льоду.

Ніч у Сохо була якась липка і важка, ніби на все місто накинули мокру ковдру. Проте в "Срібному полину" незмінно панувала та сама потойбічна прохолода, від якої волоски на руках ставали дибки, а дихання ставало дрібним. Джаспер стояв перед зачиненими дверима лавки, гарячково стискаючи в кишені невеликий згорток. Він добре знав: Веда не терпить, коли її спокій порушують без вагомої причини, але сьогодні тиша всередині нього самого стала нестерпнішою за будь-який гнів відьми.

Він увійшов, намагаючись ступати майже невагомо, хоча важкі ковані чоботи все одно зрадницьки рипіли по старій підлозі. Веда сиділа спиною до нього, зосереджено перебираючи пучки сушених трав, що висіли над столом. Її чорна вуаль спадала на плечі невагомими складками.

— Ти знову тут, Джаспере, — промовила вона, не обертаючись. Її голос прорізав тишу, наче гостра голка. — Твої кроки стали важчими, ніж минулого разу. Ти не приніс новин. Ти приніс неспокій.

Джаспер зупинився посеред кімнати, відчуваючи себе незграбним велетнем в цьому витонченому царстві тіней. Серце калатало так сильно, що йому здавалося – вона чує цей ритм, як барабанний бій.

— Я приніс те, що належить тобі за правом, — хрипко відповів він, борючись із раптовою сухістю в горлі.

Він підійшов до столу і майже благовійно поклав на оксамитову скатертину старовинну срібну скриньку, прикрашену витонченою емаллю та розсипом дрібних сапфірів. Це була вишукана річ, витвір майстра минулого століття, яку він особисто "вилучив" з екіпажу одного самовпевненого графа, що мав дурість заїхати занадто далеко в туманні нетрі Іст-Енду.

— Мої хлопці хотіли віднести її лихварю. Але я побачив її і... подумав про тебе. Вона така ж холодна і блискуча, як твої слова.

Веда повільно повернулася. Спершу вона подивилася на скриньку, чиї камені виблискували в світлі свічок, а потім підняла голову. Крізь тонку сітку вуалі Джасперу на мить, що здалася йому вічністю, побачив справжній блиск її очей – глибоких, темних і небезпечних, у яких, здавалося, відбивалися всі забуті зірки лондонського неба.

— Ти ризикував життям заради брязкальця, Джаспере? — у її голосі почулася дивна, раніше невідома йому нотка. Це не була холодна насмішка, радше... ледь вловиме, щире здивування. — Срібло не купує правду. І воно точно не здатне купити мене.

— Я знаю! — майже вигукнув він, роблячи крок вперед. — Я не намагаюся тебе купити. Я просто... я хочу, щоб ти знала: я бачу тебе. Не Матір Смерті, не безлику відьму, а... тебе. Живу.

Він замовк, раптом усвідомивши, що підійшов занадто близько. Повітря стало напруженим. Джаспер відчував, як його нестримно тягне до неї, як нічного метелика до полум'я, хоча він чітко розумів – це полум'я не гріє, а спопеляє в попіл. У цю секунду він був готовий на все, аби просто зірвати цю вуаль і дізнатися, чи справді вона така болісно прекрасна, як у його гарячкових снах.

Веда повільно простягла руку. Її пальці, довгі, бліді й тонкі, мов у аристократки, проковзнули по холодному емальованому металу.

— Твоя симпатія – це найнебезпечніша зброя, яку ти коли-небудь тримав у руках, Джаспере, — тихо, майже інтимно промовила вона. — Не витрачай її на тінь. Я – лише луна в покинутій залі. Ти шукаєш серце там, де залишився лише попіл.

— Ти для мене більше, ніж луна, — вперто заперечив він, не відводячи погляду, хоча очі злегка сльозилися від напруги та диму пахощів. — І я доведу це. Я стану твоїми очима там, куди ти не можеш дістатися. Я зроблю для тебе все, що попросиш, і навіть більше. Тільки... не кажи мені йти назавжди.

Він різко розвернувся і вискочив за двері, не чекаючи на відповідь, поки залишки його мужності не випарувалися остаточно. Йому було соромно за свою раптову вразливість, але водночас він відчував дикий, первісний тріумф: він зміг це вимовити. Він подарував їй щось, що вона не відштовхнула.

Веда залишилася наодинці зі срібною скринькою. Вона не відкрила її, щоб подивитися на розкіш усередині. Вона просто нерухомо дивилася на двері, за якими зник розгублений бос "Чорних псів".

"Він починає шукати тепло там, де має бути лише вічний лід, — подумала вона, і в її думках вперше за довгий час пролунав сумнів. — Це фатальна помилка. Його пристрасть може зруйнувати все, що я так обережно будувала. Але... він такий щирий".

Вона знову вдягнула свою маску крижаної незворушності, але глибоко всередині, під чорним шовком сукні, щось ледь помітно ворухнулося. Це був не страх перед ним. Це було солодке й водночас лякаюче відчуття того, що вона нарешті перестала бути самотньою у своїй нескінченній грі тіней.