Розділ 26. Вихід у світ Проклятої нареченої.

Над Лондонським небом збиралися хмари. Дощ ось-ось почнеться, змиє весь пил з мейферських бруківок. У такі дні навіть найрозкішніші вітальні здавалися тісними, а світло – штучним.

Вітальня графині була залита пообіднім сонцем. Крізь високі вікна пробивалися промені, підсвічуючи порошинки, що танцювали в повітрі під акомпанемент тихого передзвону дорогої порцеляни та аромату свіжої випічки. Але щойно на порозі з’явилася Елеонора, розмови вщухли так раптово, наче хтось відчинив двері в холодний склеп посеред спекотного літа.

Вона входила повільно, з бездоганною виправкою, яку мати прищеплювала їй роками, проте погляд її був порожнім, спрямованим кудись крізь присутніх – туди, де для решти панувала порожнеча. Її сукня, пошита з найщільнішого чорного шовку, поглинала світло, не даючи жодного відблиску. На ній не було ні мережива, ні перлів, ні стрічок – лише глуха жалоба, що кричала про вірність до гробу.

Нора відчувала на собі десятки поглядів – вони кололи,  але вона лише міцніше стиснула срібний медальйон. Поруч із нею, пливла напівпрозора тінь Марти, колишньої економки. Привид ледь помітно всміхався, і цей холодний дотик підтримував Нору краще за будь-який корсет.

— Елеоноро, люба, ми такі раді, що ви знайшли в собі сили вийти до нас, — графиня Мейфілд зробила крок назустріч, але зупинилася за два фути. Вона так і не наважилася торкнутися руки дівчини, наче боячись, що холод Нори передасться їй через дотик.

— Дякую, графине, — голос Нори був ледь чутним шепотом, безбарвним і позбавленим життя. — Артур... він не любить, коли я сиджу в темряві. Він завжди казав, що світло нагадує йому про те життя, яке ми мали розділити.

Жінки за столом мимоволі перезирнулися. Молода леді Сент-Джон здригнулася так сильно, що чай у її горнятку пішов дрібними хвилями. Нора помітила це краєм ока і дозволила своїм губам ледь помітно тремтіти – не від страху, а від задоволення своєю грою.

— Ви... ви говорите про нього так, наче він досі тут, з нами, — пролепетала молода леді, нервово стискаючи хустинку.

Нора повільно перевела на неї погляд. Її очі, обведені ледь помітними тінями, здавалися величезними на обличчі.

— Хіба ви не відчуваєте? — тихо запитала вона, дивлячись у порожній куток кімнати. — Тут раптом так сильно запахло ліліями... тими самими, що прикрашали залу на нашому останньому прийомі. Артур завжди приносить цей запах із собою, коли хоче нагадати, що він поруч.

Насправді Нора заздалегідь капнула на хустинку краплю концентрованої олії лілії. Але в цій задушливій атмосфері аромат здавався гостям справжнім подихом із того світу. Графиня Мейфілд мимоволі притиснула руку до серця, відчуваючи, як реальність вітальні розмивається під тиском божевілля цієї дівчини.

У кімнаті пахло лише міцним Ерл Греєм та лимонним печивом, але після слів Нори кожна жінка почала судомно втягувати повітря. Сила навіювання була потужною, що декому здалося, ніби солодкий, аромат квітки залоскотав ніздрі, витісняючи затишні домашні пахощі.

Після чаювання гості роз’їжджалися з одним і тим самим почуттям: Елеонора Сент-Ендрюс остаточно втратила зв'язок із реальністю. Не з їхнього світу вже була, а десь між живими і мертвими застрягла.

— Вона – тінь самої себе, — шепотілися дами, ховаючи обличчя за віялами в затишних екіпажах. — Красива і така ж недосяжна. Який чоловік у здоровому глузді захоче розділити ліжко з жінкою, яка щоночі розмовляє з привидом маркіза Керінгтона? Це ж прокляття, справжнє прокляття.

Нора чула ці шепоти навіть крізь зачинені двері екіпажу. Вони були для неї найкращим захистом. Вона знала, що Сталкер теж спостерігає за нею з тіні. Його фанатизм, його віра в її "неземну чистоту" тепер служили її безпеці. 

Коли карета батька нарешті від’їхала від будинку Мейфілдів, Нора відкинулася на м’які подушки й дозволила собі глибокий вдих. Нелегко було постійно грати цю "Прокляту наречену", іноді й дихати важко ставало, але вона давала їй те, про що інші лондонські леді могли тільки мріяти – недоторканність.

"Ще рік такого "безутішного горя", — думала вона, дивлячись на пропливаючі повз будинки Гровенор-сквер, — і суспільство остаточно поставить на мені хрест. Мене залишать у спокої. Назавжди".

Вона вже уявляла, як розширюватиме свій підпільний бізнес. Її таємна мережа шпигунів вже почала приносити перші звіти. Поки Лондон оплакував її втрачену молодість, Нора купувала акції таємних компаній та диктувала умови через третіх осіб. Її траур став її найвигіднішим капіталом.

Батько вже не смів пропонувати їй нові партії чи вимагати виходів у світ. Він боявся її. Боявся її блідості, її "розмов із порожнечею" і того, що вона накличе смерть і на його сиву голову.

"Я – ідеальна вдова, яка уникла шлюбу, — промайнуло в її голові разом із переможною посмішкою, яку не бачив ніхто. — Найвільніша жінка в усьому Лондоні. Бо хто наважиться сперечатися з привидом, який тримає мене за руку?".

На горизонті Лондона нарешті спалахнула блискавка, прорізаючи важкі хмари. Нора дивилася на стихію з захопленням. Вона більше не боялася шторму. Це є лише початком її власної історії, де вона була не жертвою обставин.

Елеонора