Розділ 21. Сталь і пелюстки.

Лондонська ніч була густа. Місто за стінами маєтку Керінгтонів перестало існувати. Усередині будівлі повітря було не спокійним. Слуги, розійшлися по своїх кімнатах, залишивши господаря наодинці. Жоден крок не порушував спокою, жоден голос не лунав із кухні. 

У маєтку Керінгтонів стояла тиша. Маркіз Артур Керінгтон сидів у своєму кабінеті – єдиній освітленій кімнаті в цьому величезному будинку. Перед ним лежала папка зі справами Грінвічів, яку вчасно "знайшла" Нора. Він намагався зосередитися на фактах, але слова розпливалися. В голові невпинно шепотіли голоси: застереження колишніх слуг, пророцтва нареченої та власна параноя.

Йому здавалося, що стіни кабінету стискаються навколо нього. Раніше цей простір був його місцем сили, звідки він керував долями. Тепер це була клітка. 

Артур здригався від кожного скрипу старих меблів, наче будинок намагався заговорити до нього. Раптом двері кабінету відчинилися.

Керінгтон різко підняв голову. Його рука, підкорюючись  інстинкту, миттєво потягнулася до нижньої шухляди столу, де лежав револьвер. Пальці намацали холодний метал, і це на коротку мить повернуло йому ілюзію контролю.

— Хто тут? — його голос прозвучав хрипко, що видавав його переляк.

У дверях стояла постать, загорнута в чорний плащ. Обличчя прибульця ховалося за білою маскою комедіанта – вона мала вигляд оголеного черепа. У правій руці вбивця тримав квітку.

Це був чорний тюльпан. Пелюстки були надто темними.

— Артуре Керінгтоне, — голос з-під маски був низький та тремтів від злості. — Ти занадто довго затмарював світло своїм існуванням.

Маркіз вихопив зброю і навів дуло на постать. Рука помітно тремтіла, але в очах спалахнула аристократична гордість, змішана з відчаєм.

— Хто ти такий? Якийсь злодій, що переплутав двері? Забирайся геть, або я пристрелю тебе! — вигукнув він, намагаючись повернути собі владний тон.

Вбивця навіть не здригнувся. Він зробив один повільний крок уперед, підносячи чорний тюльпан до полум’я свічки. У світлі свічки пелюстки на секунду стали червоними.

— Ти знаєш, що це за квітка, маркізе? — запитав він, і в його інтонаціях почулася шана до рослини. — Це Чорний Тюльпан. Він такий же, як ти. Владний, рідкісний, недосяжний для простих смертних. Світ бачить у ньому шедевр природи, але я... я бачу істину.

Він зробив ще один крок. Керінгтон заплющив одне око і щосили натиснув на спусковий гачок. Пролунало коротке клацання. Спрацював бойк, але порох не спалахнув. Револьвер був мертвим, як і пророкувала Нора.

— Тюльпан символізує приховану темряву, — продовжував Сталкер, не зважаючи на марні спроби жертви вистрілити знову. Його голос ставав дедалі напруженішим. — Твоя душа гнила, Артуре. Гроші, інтриги, жадоба контролю... Ти гадав, що можеш купити все. Навіть її.

— Вона... вона моя наречена! — закричав Керінгтон, відступаючи до вікна й розуміючи, що він у пастці. Його спина вперлася в шибки. 

— Вона – Янгол! — раптом вибухнув вбивця. Спокійна манера зникла, поступившись місцем шаленому крику. — Вона – чиста, неземна, неторкана! А ти... ти брудний смертний, який насмілився осквернити її своєю хтивою "любов’ю". Ти – це темрява, яка пригнічує все живе навколо. Ти хотів зачинити її у своїй клітці.

Сталкер кинувся вперед із неймовірною швидкістю. Чорний тюльпан полетів на килим, а в лівій руці вбивці зблиснула сталь – гострий стилет.

Маркіз спробував захиститися рукою, але лезо пройшло крізь плоть. Наступний удар прийшовся прямо в серце.

Світ навколо нього почав тьмяніти.Його політичні амбіції, страхи, підозри – усе це розчинялося в тумані.

— Твій час закінчився, Чорний Тюльпане, — прошепотів Сталкер, схиляючись над вмираючим Артуром. Його біла маска зупинилася всього за кілька дюймів від очей Керінгтона. — Я очищу її шлях від твого бруду.

Маркіз Керінгтон осів на підлогу, затискаючи рану на грудях. Його погляд склянів. Він помер так само, як і жив: самотнім у холодному будинку.

Сталкер повільно підійшов до тіла. Він підняв із підлоги чорний тюльпан, обтрусив його від пилу і поклав на груди мертвого маркіза поверх рани. Квітка ніби проросла з його серця.

— Тепер ти став тим, чим був насправді, Артуре, — промовив вбивця, дивлячись на результат своєї роботи. — Символом темряви, яка більше нікого не зможе скривдити.

Вбивця постояв ще кілька хвилин. Він відчував себе жерцем, що здійснив необхідне очищення. У його хворій уяві світ став трохи чистішим.

Він підійшов до вікна, відчинив його і зник у нічному тумані Лондона. У кабінеті залишилося лише тіло маркіза та ледь вловимий аромат чорного тюльпана.