Розділ 20. Ціна самовпевненості.

Ніч перед приїздом Маркіза була для Нори справжнім випробуванням. Повітря в її спальні здавалося неспокійним. Вона чула кроки – не ті, що належать живим слугам, а важкі кроки тих, хто вже давно не торкався землі. Старий полковник, який став її постійним супутником. Він стояв у кутку, вказуючи на вікно, і його обличчя було спотворене гримасою, яку Нора раніше не бачила: це був не просто спокій...

Того ранку Нора мала ще блідіший вигляд, ніж зазвичай. Коли маркіз Керінгтон завітав до маєтку Сент-Ендрюсів, щоб узгодити пункти шлюбного контракту, вона зустріла його не з лагідною усмішкою, а з тривогою, що застигла в її очах.

Вони сиділи у малій вітальні. Артур із нетиповим для нього ентузіазмом розповідав про нові заходи безпеки, які він запровадив у маєтку за її порадою. Зовсім не помічаючи, як пальці Нори стискають край мереживної хустинки.

Він відчував себе переможцем. Кожне слово про "вірних хлопців" та "посилені замки" звучало в тиші кімнати як удар.

— Артуре... — тихо перервала вона його потік слів, і в її голосі почулася нотка, якої він ніколи раніше не помічав. — Мені наснився сон. Знову. Але він був... зовсім не таким, як ті, що приходили раніше.

Керінгтон замовк на пів слові й подивився на неї з легкою усмішкою. Він уже звик до її "підказок", які завжди були чіткими й допомагали йому викривати реальних ворогів. Він став сприймати її дар як корисний додаток до своєї влади.

— Що цього разу, люба? — він відкинувся на спинку крісла. — Черговий таємний підвал, про який я не знав? Чи прихований лист у секретері мого помічника? Кажи швидше, бо сьогодні я маю важливу зустріч із юристами щодо твоїх нових привілеїв.

Нора повільно похитала головою, намагаючись згадати образи, що переслідували її всю ніч, наче липкий кошмар. Вона заплющила очі, і перед нею знову постала та сама картина.

— Я не бачила облич... Лише туман. Густий туман, який пахне сирою землею і цвинтарем. І в цьому тумані розквітла квітка. Неприродна, чорна, як найтемніша ніч... Тюльпан, Артуре. Чорний тюльпан, що виростав прямо з мармуру твого столу.

Маркіз сухо розсміявся. Цей звук видався Норі занадто гучним у кімнаті. У цьому сміху не було радості, лише самовпевненість людини, яка звикла перемагати.

— Тюльпан? Норо, можливо, ти просто перехвилювалася через флориста, який ніяк не підбере відтінок для весільного бенкету? Чорні квіти – це лише поетична гра твоєї уяви. Вони не несуть загрози моїм банківським рахункам чи політичному статусу. Погодься, це звучить як метафора, а не як замах.

— Це не все, — вона подалася вперед, її голос затремтів, зриваючись на шепіт. — Був ще звук. Різкий, металевий звук... клац. Наче хтось зводив курок, але замість пострілу була тиша. Порожнеча. Револьвер, Артуре. Я бачила твій револьвер, але він був... мертвим. У ньому не було сили. Не йди сьогодні в кабінет, я благаю тебе. Залишся тут.

Нора не могла йому сказати, що бачила в тому тумані тінь людини. Тінь, яка не була привидом. Це був хтось живий...

Артур підвівся і лагідно поплескав її по руці. У його погляді не було й тіні страху – лише легке роздратування від того, що його бездоганний "пророк" сьогодні говорить плутаними алегоріями замість того, щоб вказати на конкретного зрадника.

— Моя люба, ти просто виснажена підготовкою до свята. Твій сон немає фактів, за які можна зачепитися. Мій револьвер завжди заряджений. Твій "чорний тюльпан" – це поезія, а не небезпека. Світ не вбиває квітами, Норо.

Він не бачив, як привид старого полковника біля дверей кабінету приклав два пальці до чола у прощальному жесті. Артур крокував назустріч своїй долі.

Він поцілував її руку і вийшов, впевнений у власній правоті. Він так звик, що Нора вказує йому на конкретних "щурів", що перестав відчувати атмосферу смерті, яка згущувалася навколо нього. Артур Керінгтон не розумів, що іноді навіть метафори вбивають.

А Нора залишилася сидіти біля вікна, дивлячись на сад. Вона знала: якщо в її снах з'являється чорний колір – це не гра уяви. Це фінал.

Нора взяла свою чашку чаю, але та вже була холодною. Сон про чорний тюльпан не був попередженням, а фактом. Артур Керінгтон уже був мертвим, просто його серце ще продовжувало битися.

— Світ не вбиває квітами, Артуре, — прошепотіла вона і її губи ледь помітно здригнулися в прощальному жесті. — Але він любить прикрашати ними могили тих, хто був сліпим, щоб побачити красу темряви.

На підвіконні, де хвилину тому лежала її рука, залишилася чорна пелюстка – справжня чи марево, Нора не знала. Але запах цвинтаря заповнив усю кімнату, витісняючи аромат фіалок.