Розділ 17. Ціна довіри.

Ранок розпочався з сірого туману, що приповз із боку річки, огортаючи маєток Сент-Ендрюсів наче ковдрою. Ніби сама природа якось підлаштовувалась під те, що творилося в будинку. Нора стояла біля вікна, спостерігаючи, як примарна постать старого полковника повільно розчиняється в ранковому світлі. Полковник не вимагав плати – для нього, як і для багатьох інших мешканців "того" боку, можливість спостерігати за крахом тих, хто вважав себе володарями життя, була найкращою нагородою.

Наступного дня маркіз Керінгтон прибув до маєтку похмурішим за грозову хмару. Виглядав він жахливо – очі запали, руки тремтіли, і вся та його звична витонченість кудись поділася. Він привіз із собою товсту теку з документами претендентів на посаду свого нового секретаря – людини, яка віднині триматиме ключі від усіх його сейфів та найтемніших таємниць. Тека здавалася йому непосильним тягарем, набором вироків, кожен з яких міг стати фатальним.

Вони сиділи в альтанці, де перша зелень починала обплітати білі колони. Батьки Нори делікатно залишили молодих наодинці, вважаючи цю зустріч черговою "романтичною прогулянкою" перед весіллям. Вони й не підозрювали, що в ці хвилини вирішується доля кабінету міністрів. Спів птахів і аромат перших квітів створювали ілюзію ідилії, яка була лише тонкою ширмою для холодної політичної гри.

— Артуре, ти знову маєш такий вигляд, ніби не стулив очей усю ніч, — Нора розливала чай. Струмінь золотавого напою падав у порцеляну без жодного сплеску. Вона рухалася так спокійно, що йому одразу стало легше дихати.

— Я не можу зробити вибір, Норо. Ця непевність з’їдає мене зсередини, — він важко потер скроні. — Капітан Стерлінг має бездоганні рекомендації, він служив зі мною в полку, ми ділили хліб і порох. Але... — він затнувся. — Після всього, що сталося в Лондоні, я повсюди ввижаю підступ. Кожна посмішка здається мені маскою.

Він глянув на свої руки, що ледь помітно тремтіли. 

— Я починаю боятися власної тіні, Норо. Кожен крок секретаря за дверима мого кабінету здається мені початком заколоту.

Нора поставила чашку перед ним. Вона знала правду. Вона дізналася її ще вдосвіта від примарного силуету полковника. Привид розповів їй, що Стерлінг – безнадійний картяр. Ця інформація була зброєю, і Нора знала, як влучити нею точно в ціль, не залишивши слідів на своїх рукавичках.

— Стерлінг... — задумливо повторила вона, наче куштуючи це прізвище на смак і знаходячи його гірким. — Яке гучне ім’я. Але дивно... сьогодні вранці, коли я розчісувала волосся, дзеркало раптом вкрилося памороззю, хоча в кімнаті було тепло. І я побачила в ньому не себе, а... гральні карти. Тьмяні, розсипані по брудній підлозі, заляпані дешевим вином.

Вона замовкла, дозволяючи тиші підсилити ефект її слів. 

— І серед тих карт був туз пік, пробитий кинджалом. Таке дивне, тривожне видіння, Артуре. Я ледь не впустила гребінець від жаху.

Керінгтон різко підняв голову. Його пальці міцно стиснули ручку крісла. Його параноя, яку Нора тижнями дбайливо плекала й підгодовувала, миттєво зреагувала на "видіння". Його розум відчайдушно намагався знайти логічне заперечення, але страх перед невідомим, який Нора так майстерно роздмухувала, виявився сильнішим за логіку.

— Карти? — перепитав він приглушеним голосом. — Ти впевнена?

— Так. Мабуть, це просто моя вразлива уява та перевтома від підготовки до балу, — вона винувато посміхнулася, опустивши очі й розгладжуючи складку на мереживній серветці. — Але мені стало так страшно за тебе, Артуре. Наче хтось прагне обіграти тебе у твоїй же вітальні, поки ти будеш спати. А от щодо іншого чоловіка... містер Джонатан? Про нього мені нічого не снилося. Лише дивне відчуття... благодатної тиші. Знаєш, як буває у старій бібліотеці. Спокій і запах паперу.

Артур подивився на анкету Джонатана. Людина без зв'язків, без гучного минулого, майже безлика. У будь-який інший час він би навіть не глянув на такого кандидата. Але зараз ця безликість здавалася йому найвищою чеснотою. Коли всім навкруги не можна довіряти, то краще вже взяти когось зовсім простого.

Маркіз відклав папку з документами Стерлінга вбік, наче та була заражена чумою. Він навіть не став перевіряти факти – за останні тижні "дар" його нареченої став для нього вищою інстанцією, ніж звіти таємної поліції.

— Джонатан – скромна, непомітна людина, — пробурмотів він, і в його погляді вперше за ранок з’явилася надія. — Можливо, саме така тиша мені зараз і потрібна. Дякую, Норо. Ти – мій єдиний компас у цьому тумані зради.

Він перехилився через стіл і з вдячністю поцілував її руку. Нора відчула тепло його губ, але всередині неї панував холодний розрахунок. Вона відчувала, як усе складається саме так, як й планувала. Джонатан уже чекав на її знак. Він знав, кому завдячує посадою, і знав, що один "невдалий сон" Нори може відправити його на вулицю або до в'язниці.

Вона ледь помітно кивнула, приховуючи холодний тріумф за краєм чашки чаю. Джонатан справді був тихою людиною. Син колишньої покоївки її матері, він був зобов’язаний Норі життям своєї молодшої сестри й добробутом усієї родини. Тепер у найсвятішому місці Маркіза – його кабінеті – сидітимуть "її" вуха, що не пропустять жодного зітхання. Кожна державна таємниця, кожен план Керінгтона, кожен його сумнів тепер проходитиме крізь Джонатана прямо до її рук. Вона ставала не просто дружиною маркіза, а невидимим регентом.

— Головне, щоб ти був у безпеці, — прошепотіла вона, торкнувшись його руки. — Світ такий підступний, Артуре. Добре, що в нас є принаймні ми.

Керінгтон заплющив очі, насолоджуючись цією ілюзією єдності. Він не бачив, як тіні в альтанці видовжилися, набуваючи обрисів колишніх жертв його роду, які тепер мовчки аплодували Норі. Він відчував себе захищеним у золотій клітці, яку вона так дбайливо будувала довкола нього, прутик за прутиком, сон за сном.

Маркіз стиснув її долоню, вдячний за цей "острівець правди", не підозрюючи, що сам допоміг збудувати стіни своєї майбутньої золотої клітки.