Розділ 15. Параноїдальний вальс.

Коли вони повернулися до зали, Керінгтон продовжував ввічливо посміхатися гостям, але його погляд став скляним і холодним, наче застигле озеро. Він автоматично підтримував світську бесіду, поки в голові крутилися думки, одна гірша за іншу.

"Звідки? Хто міг знати про листи за портретом?" – ця думка пульсувала в його скронях у ритмі вальсу. Про цей тайник знав лише він і його покійний батько, який забрав таємницю в могилу. Навіть найстаріші слуги не мали доступу до ключів від кабінету в позаурочний час. Кожна посмішка Нори тепер здавалася йому не лагідною, а зловісною, хоча він і запевняв себе, що це неможливо. Вона – лише дівчина, чий розум затьмарений жіночими химерами. Але факти, кинуті нею між іншим, не піддавалися логіці, якою він так пишався.

— Норо, вибачте мені, я мушу віддати термінове розпорядження, — сухо кинув він, залишаючи її біля столу з наїдками.

Маркіз не пішов до гостей. Він попрямував до своїх довірених осіб – колишніх офіцерів, які тепер виконували для нього особливі доручення. Його наказ був коротким і нещадним, як удар гільйотини:

— Встановити цілодобове стеження за леді Сент-Ендрюс. Кожен її лист, кожен візит, кожен випадковий шепіт покоївки має бути задокументований. І негайно перевірте моїх людей. Хтось у цьому домі став занадто балакучим.

Того вечора Керінгтон вперше не зміг заснути. Він сидів у своєму кабінеті, вдивляючись у портрет мисливця, за яким ховалися ті самі листи. Йому здавалося, що очі на полотні глузують з нього. Він зняв раму, перевірив сейф – печатки були цілі. Пил лежав рівним шаром. Але відчуття, що в його особистий простір вломилися, не зникало. Він почав підозрювати навіть повітря, яким дихав.

Наступні сім днів маєток Керінгтонів перетворився на фортецю в стані облоги. Маркіз особисто, до пізньої ночі, перевіряв звіти, вчитуючись у кожен рядок, наче шукав шифр у щоденних справах своєї нареченої. Він став різким, його рухи – смиканими. Він вимагав, щоб звіти приносили кожні чотири години, навіть вночі. Вест-Енд почав повнитися чутками, що маркіз Керінгтон або тяжко захворів, або остаточно втратив глузд від кохання до своєї тендітної нареченої.

Звіт №1: Леді Сент-Ендрюс провела день у саду з книгою віршів. Жодних зустрічей, крім садівника, який обрізав троянди за десять ярдів від неї.

Звіт №2: Леді відвідала модистку на Бонд-стріт. У приміщенні були лише швачки, за якими наші люди невідступно стежили крізь вікна. Жодних записок чи підозрілих поглядів.

Звіт №3: Леді спала десять годин. Покоївка входила до спальні лише для заміни води для вмивання.

Керінгтон лютився. Його найкращі шукачі, які могли знайти голку в копиці сіна, не знайшли рівним чином нічого. Нора була чистою. Вона продовжувала залишатися тією самою "слабкою леді", яка скаржилася на втому від світського шуму і покірно пила заспокійливі краплі лікаря Белфорда. Це "нічого" лякало його більше, ніж будь-який знайдений лист. Це була порожнеча, яка засмоктувала його власну впевненість.

Тоді його підозра змінила вектор. Якщо Нора ні з ким не спілкується зовні, значить, інформація просочується безпосередньо з його власного кабінету.

Вечеря в четвер пройшла в гробовій тиші, яку порушував лише стукіт ножів об порцеляну. Після неї Керінгтон викликав до себе особистого секретаря, містера Гопкінса, який вірно служив родині понад двадцять років. Світло від каміна відкидало довгі, потворні тіні на обличчя маркіза.

— Хто платить тобі більше, ніж я, Гопкінсе? — голос маркіза був тихим, але в ньому відчувався смертоносний холод сталі.

— Мілорде? Я не зовсім розумію... — старий секретар миттєво зблід, мертвенною хваткою вчепившись у край дубового столу.

— Листи за портретом. Про них знав тільки я. І ти, коли допомагав мені впорядковувати архіви минулого року. Кому ти розповів? Сент-Ендрюсам? Чи, можливо, самому вбивці Ешфорда, щоб виторгувати собі спокійну старість?

Маркіз повільно підвівся, нависаючи над старим чоловіком, наче грозова хмара.

— Клянуся небом і своєю честю, мілорде! Я не зронив ні слова! — Гопкінс упав на коліна, але Керінгтон лише гидливо відвернувся, наче від настирливої комахи.

Він почав звільняти людей одного за іншим, без жалю і пояснень. Дворецький, головна покоївка, навіть конюх, який, як здалося маркізу, занадто довго затримав погляд на вікнах кабінету, потрапили під жорна його параної. У маєтку запанувала атмосфера терору. Слуги перешіптувалися в темних кутках, боючись навіть підняти очі на господаря, який скрізь бачив зраду.

Вечорами дім занурювався у важку, хворобливу мовчанку. Керінгтон ходив по порожніх залах, і звук його кроків відлунював від голих стін, з яких він наказав зняти частину гобеленів – "щоб нікому не було де ховатися".

Нора спостерігала за цим хаосом здалеку, сидячи у своїй затишній вітальні з чашкою ароматного чаю. Вона бачила крізь вікно, як з сусіднього маєтку вивозять скромні речі звільнених працівників.

Вона бачила сльози на обличчі покоївки, але її серце залишилося спокійним. Це була необхідна жертва в цій війні за власне життя. Вона знала, що маркіз власноруч будує свою в'язницю, цеглинка за цеглинкою.

Поруч із нею, на порожньому стільці, сидів привид Марти – колишньої економки, чиє напівпрозоре обличчя тепер світилося похмурим задоволенням. Вона похитувала примарною головою в такт думкам Нори.

— Він руйнує власну фортецю, Норо, — прошелестів привид, і від цього звуку фіранки ледь колихнулися. — Він шукає живих ворогів, не розуміючи, що ми, мертві, вже давно сидимо у нього на плечах і шепочемо правду.

— Нехай шукає, — спокійно відповіла Нора, підносячи чашку до губ. Теплий пар лоскотав її обличчя. — Чим менше він довіряє своїм людям, тим більше він покладається на мене. Він щиро вірить, що я – єдина чесна й віддана душа в його оточенні, бо його шпигуни не змогли знайти на мене жодного бруду. Вона згадала, як учора він прислав їй кошик білих лілій із запискою: "Ви – єдина, хто не змінився". Це було огидно і прекрасно водночас.