Розділ 14. Тріщина в ідеальному світі.

Коли гості входили до маєтку Керінгтонів, їх одразу вражав сліпучий блиск люстр і той важкий, аж задушливий запах лілій. Маркіз наказав розставити ці квіти всюди, знаючи про особливу "чутливість" своєї нареченої до різких пахів – він вважав це витонченою турботою, але для Нори це було лише черговим нагадуванням про те, як ретельно він вивчає її слабкості. Весь лондонський бомонт зібрався тут: у повітрі висіли плітки про жахливе вбивство Ешфорда, перемішані з обговоренням майбутнього весілля найзавиднішого холостяка Англії.

Нора увійшла до зали під руку з батьком. На ній була сукня з найтоншого атласу ніжно синього кольору, розшита дрібними перлинами, що мерехтіли при кожному кроці. Виглядала вона як сама лагідність: опущені вії, ледь помітна смиренна усмішка, рука, що злегка тремтіла на лікті батька. Весь вечір вона була ідеальним трофеєм.

Маркіз Керінгтон одразу попрямував до них. Він виглядав бездоганно в чорному фраку, але в очах була втома – видно, що кілька ночей поспіль шукав того невловимого вбивцю, та марно.

— Ви сьогодні затьмарюєте навіть це діамантове сяйво, Норо, — він притиснув її пальці до своїх губ. Його хватка була міцною, владною, наче він боявся, що вона розчиниться в цьому натовпі, вислизне крізь пальці. — Як ваше самопочуття? Лікар Белфорд запевнив мене, що нові ліки мають нарешті позбавити вас нічних жахів.

— Дякую, Артуре, мені значно краще, — тихим, майже покірним голосом відповіла вона, не піднімаючи очей. — Хоча сни... вони не зникли. Вони просто стали іншими. Більш чіткими. Більш... реальними.

Вона помітила, як м’яз на його обличчі на мить напружився, але маркіз тут же повернув собі маску світської люб’язності, ведучи її до центру зали. Протягом вечора Нора грала свою роль бездоганно. Вона слухала пусті теревені дам про паризьку моду, згідливо кивала на зауваження, що світ стає занадто небезпечним, і здригалася кожного разу, коли хтось згадував ім’я покійного Ешфорда. Керінгтон був задоволений. Він демонстрував її гостям як свій найцінніший експонат – тиху, слухняну жінку, яка потребує його захисту.

Але коли оркестр заграв повільний, заколисуючий вальс, Нора схилилася до його вуха, обпалюючи його шкіру крижаним подихом.

— Артуре, мені раптом стало затісно тут... Чи не могли б ми на хвилинку зайти до вашого кабінету? Мені здається, я бачила там портрет, який з’явився у моєму вчорашньому сні. Такий дивний, майже моторошний збіг...

Маркіз здивовано підняв брову, зупиняючи рух.

— Портрет? У моєму кабінеті лише старі сімейні реліквії, люба. Але якщо вам потрібно ковтнути повітря – ходімо.

Вони пройшли крізь тиху східну галерею – ту саму частину маєтку, про яку їй шепотіли привиди минулих слуг. Тут дійсно було порожньо й холодно. Коли важкі двері кабінету зачинилися, миттєво відсікаючи шум балу, Нора відчула, як її внутрішня сталь випрямляється, витісняючи слабку Елеонору.

Вона підійшла прямо до великого полотна, де був зображений засновник роду Керінгтонів у мисливському костюмі з рушницею в руках.

— Саме він, — прошепотіла вона, повільно торкаючись пальцями позолоченої рами. — У моєму сні він тримав у руках листи. Старі, пожовклі листи про борги, які він так і не зміг повернути. Листи, що могли б зганьбити ваше ім’я, Артуре. Дивно, чи не так? Чому моїй "слабкій голові" наснилося саме це?

Керінгтон застиг посеред кімнати. Тіні від каміна заграли на його обличчі, і колір повільно почав зникати з його губ.

— Це лише сон, Норо. Хвороблива гра уяви, підсилена вашим станом, — його голос став незвично хрипким.

— Можливо, — вона повільно обернулася до нього, і в її погляді більше не було тієї м’якості, яку він звик бачити. Тепер на нього дивилася жінка з очима, що бачили саму смерть. — Але в тому сні за цим портретом було щось... наче маленькі дверцята. Наче старий мисливець щось охороняє від сторонніх очей. Ви не перевіряли, Артуре? Мені було б так спокійніше, якби я переконалася, що це лише вигадка.

Маркіз зробив стрімкий крок до неї. Його погляд став гострим, хижим, майже загрозливим. Він вперше дивився на неї не як на наречену, а як на небезпечного свідка, який торкнувся таємниці, що мала згнити в могилі.

— Хто вам про це сказав? — вицідив він крізь зуби, стискаючи кулаки.

— Хто міг мені сказати про ваші сімейні секрети, Артуре? — вона невинно кліпнула очима, але її губи застигли в ледь помітній, холодній посмішці. — Ви ж самі кажете – я занадто крихка для реального світу. Мабуть, це просто... мій особливий дар. Чи моє прокляття.

Вона підійшла ближче й поклала руку йому на груди, саме туди, де під фраком шалено, нерівно калатало його серце.

— Не варто так хвилюватися. Я нікому не розкажу про свій "сон". Ми ж тепер майже одна сім’я, чи не так? А сім’я має оберігати спільні таємниці. Навіть ті, що сховані за сейфами.

Керінгтон мовчав, приголомшений. Він раптом усвідомив, що жінка, яку він збирався зачинити в клітці своєї турботи, щойно власноруч накинула йому зашморг на шию. Вона не намагалася втрутитися в його розслідування вбивства Ешфорда. Вона зробила дещо гірше –  показала, що в цьому домі для неї більше не існує зачинених дверей.

— Ходімо назад, — нарешті вимовив він, намагаючись повернути собі владний тон, але рука, якою він взяв її під лікоть, помітно тремтіла. — Гості зачекалися.

— Звісно, Артуре, — Нора знову слухняно опустила очі, повертаючи собі маску порцелянової ляльки. — Я просто хотіла переконатися, що мої сни мене не обманюють. Тепер я в цьому впевнена.