Розділ 8. Досконала лялька.

Через годину в затишному Вест-Енді життя теж не стояло на місці, хоча тут воно пливло зовсім в іншому ритмі. Тут повітря пахло дорогою деревиною, свіжою випічкою та чистою білизною. Вест-Енд був фортецею, побудованою з традицій, багатства та бездоганних манер, покликаною захистити своїх мешканців від брутальної реальності решти Лондона. Але Елеонора знала, що навіть найкращі фортеці мають тріщини.

Елеонора сиділа біля вікна у своїй спальні, заціпеніло споглядаючи, як сонячні промені грають на золотистих китицях штор. Сонце сьогодні було занадто яскравим, занадто життєрадісним для того хаосу, що панував у її голові. Воно висвітлювало кожну порошинку, що кружляла в повітрі.

Вона щойно перевдяглася до обіду в сукню з ніжного білого шовку, яка мала підкреслювати її тендітність. Її руки були ідеально чистими, але вона все одно відчувала на кінчиках пальців той самий примарний холод. Вона потерла долоні одна об одну, намагаючись зігріти їх, але марно. Цей холод йшов зсередини, з тієї темної безодні, що відкрилася в її душі.

Зовні вона виглядала як досконала порцелянова лялька, виставлена на вітрину найдорожчої крамниці Лондона, хоча всередині неї кожен нерв кричав від напруги. Вона навчилася цьому мистецтву ще в дитинстві: тримати обличчя, коли хочеться кричати; посміхатися, коли серце розривається від болю. Мати завжди казала, що емоції – це слабкість, яку леді не може собі дозволити. Елеонора була дуже слухняною донькою. 

Раптом у двері постукали – сухо й коротко. Це був дворецький, старий Вільямс, який зазвичай був втіленням непохитного спокою, але зараз він виглядав дещо стривоженим. Його брови зсунулися до перенісся. Його обличчя нагадувало стару, порепану маску, яка ледве стримувала емоції. Вільямс працював у Сент-Ендрюсів понад сорок років і бачив багато чого, але сьогоднішні події, здається, вибили навіть його з колії.

— Міледі, до вас візитер, — промовив він, притискаючи срібну тацю з візитівкою до грудей. — Лорд Керінгтон просить про термінову аудиєнцію. Він чекає в малій вітальні.

Ім'я Керінгтона прозвучало як удар грому серед ясного неба. Він ніколи не приходив так рано. Зазвичай його візити були запланованими, формальними та супроводжувалися пишними букетами квітів. Термінова аудиєнція... Це могло означати лише одне: він дізнався.

Елеонора відчула, як серце калатнуло десь у горлі. Його присутність у їхньому домі завжди була важкою, наче зайвий шар одягу, що заважав дихати. Він був їхнім майбутнім, їхнім порятунком, їхньою золотою кліткою. Його багатство та зв'язки в міністерстві були тією самою "бронею", про яку мріяв її батько, Граф Генрі. Але для Нори... для Нори він був завойовником, що прийшов забрати свою здобич.

Маркіз Керінгтон прийшов не як гість, а як чоловік, що особисто перевіряє цілісність своїх щойно підкорених кордонів. Його візит був просякнутий тією задушливою турботою, яка більше нагадувала суворий нагляд за рідкісним експонатом. 

Коли Елеонора увійшла до вітальні, маркіз стояв біля високого вікна, задумливо розглядаючи сад Сент-Ендрюсів. Його постать у темному сюртуку здавалася чужорідною плямою на фоні пастельних тонів кімнати. Кімната була оформлена в ніжних, дівочих кольорах: кремовий, персиковий, блакитний. Артур Керінгтон у своєму бездоганному, строгому чорному сюртуку виглядав тут як хижак, що випадково заблукав у пташиний вольєр. Від нього віяло холодною, прагматичною владою, яка не знала компромісів.

Почувши шелест її спідниць, він обернувся. Обличчя Керінгтона, зазвичай суворе й непроникне, на мить пом’якшилося тією особливою поблажливою ніжністю, з якою дорослі дивляться на дорогу, але безнадійно зламану іграшку. Ця ніжність лякала її більше за будь-який гнів. Це була ніжність власника, який цінує свою річ, але не бачить у ній людини.

— Норо, ви знову бліді, мов мармур, — він швидко підійшов до неї, порушуючи всі правила дистанції. Його пальці, коли він взяв її руки у свої, були гарячими, сухими й владними. Від нього пахло дорогим тютюном та кедровим деревом. Він не питав дозволу, він просто брав те, що вважав своїм. Його запах в’їдався в неї, нагадуючи про те, що вона тепер належить йому.

— Лікар Белфорд попередив мене, що ваш стан нестабільний. Ці жахливі новини в газетах... це занадто велике потрясіння для такої витонченої та вразливої натури, як ваша.

Він говорив про неї так, ніби вона була скляною статуеткою, яку можна розбити будь-яким необережним рухом. Його турбота була задушливою, як корсет, що заважав дихати.

— Я в порядку, Артуре, — тихо відповіла вона, змушуючи себе не відсахнутися від його важкого погляду. — Просто смерть віконта Ешфорда... ми ж бачили його вчора. Це так раптово, так безглуздо.

Вона намагалася, щоб її голос звучав природно, але кожне слово давалося їй із зусиллям.

— Це звірство, — жорстко відрізав Керінгтон, підводячи її до оксамитового крісла й фактично змушуючи сісти. — Ешфорд був необачним, відвідуючи такі небезпечні райони без супроводу. Поліція в повному замішанні, вони наче сліпі кошенята в темряві. Вони знайшли його на закинутому складі в доках. Вбивця залишив по собі дивні, хворобливі "сувеніри". Керінгтон говорив з поблажливою усмішкою, наче про щось несуттєве, про вульгарні забави простолюду. Для нього це вбивство було лише ще одним доказом того, що світ потребує порядку, який він та його однодумці могли забезпечити.

Маркіз нахилився ближче, понизивши голос до конфіденційного шепоту, який зазвичай призначався для обговорення державних таємниць. Його очі звузилися. Він насолоджувався своєю інформованістю, своєю владою над ситуацією.

— На місці злочину знайшли срібну запонку з вовчою головою. Але найдивакуватіше – блакитна незабудка, знайдена в петлиці його фрака. Якась збочена романтика нижчих верств населення. Констеблі вважають це знаком таємного товариства або ж просто химерною примхою божевільного.

Елеонора зціпила зуби, до болю стискаючи підлокітники крісла, щоб не виказати свого знання. Для маркіза незабудка була лише "курйозною деталлю" кримінальної хроніки. Він не знав і не міг знати, що ці самі квіти матеріалізувалися в кишені її плаща за лічені години до вбивства. Що вбивця вибрав її своєю музою. Ця думка викликала в неї нудоту. Музою вбивці... Тією, яка надихала його на криваві розправи.