Розділ 7. Німа сповідь.

Лондонські доки задихалися від туману. Тут він не був схожий на легкий сріблястий серпанок вест-ендських парків, що ніжно огортає верхівки дерев. Тут він був густим, жовтуватим і важким, наче брудна вата. Він пахнув гнилою деревиною, вугільним димом, іржавим металом та застояною, солонуватою водою Темзи. Кожен вдих у цьому районі залишав на губах присмак кіптяви.

Поліцейське оточення біля старого цегляного складу вже почало рідшати. Констеблі, втомлені від багатогодинних безплідних пошуків і пронизливого холоду, ліниво перекурювали біля головного входу. Вони перекидалися грубими жартами, намагаючись відігнати від себе липкий жах цього місця, і зовсім не помічали, як з боку вузького провулка, де зазвичай юрмилися лише щури та панувала вічна темрява, з’явилася постать.

Вона рухалася абсолютно безшумно, наче сама була частиною туману. Довгий плащ із грубої темної вовни повністю приховував контури тіла, а обличчя було закрите щільною чорною вуаллю. Крізь неї неможливо було розгледіти ані рис обличчя, ані навіть кольору очей. Це була Веда – та, про яку шепотіли в нетрях і яку проклинали в кабінетах Скотленд-Ярду.

Вона не підійшла до головних воріт – занадто багато непотрібних свідків. Замість цього вона зупинилася біля бічної стіни, поїденої часом та сирістю. Її рука в чорній шовковій рукавичці повільно торкнулася холодної, шорсткої цегли. Веда нахилила голову, затамувавши подих, наче прислухалася до чогось, що не підвладне людському вуху – до еха останнього крику, що застиг у цих стінах.

Раптом вона різко відсахнулася, наче камінь обпік її крижаним вогнем.

— Тут... — прошепотіла вона, і її голос розчинився в тумані.

Вона знайшла невелику шпарину в кладці – старий забутий лаз для робітників, завалений порожніми трухлявими ящиками. Кількома точними, майже професійними рухами вона відсунула перешкоду і прослизнула всередину.

Всередині складу панувала така абсолютна тиша, що Веда чула кожен удар власного серця. Повітря було густим від пилу та металевого запаху. Вона пройшла в центр зали й зупинилася. Саме тут концентрація болю та залишкової енергії була найвищою. Вона майже бачила на підлозі невидимий контур тіла.

Діставши з потаємної кишені плаща невелику дерев’яну дошку з нанесеними символами та шматочок чистого гірського кришталю, Веда опустилася на коліна. Гладка поверхня плитки обпікала коліна холодом.

— Артеме Ешфорд... — голос Веди звучав глухо, вібруючи в порожнечі величезного залу. — Твоя кров ще не висохла на цьому камені, твоя душа ще не перейшла мосту. Прийди на мій поклик. Прийди і свідчи.

Вона заплющила очі, занурюючись у стан глибокого трансу. Повітря навколо раптом стало крижаним, а той самий ритмічний металевий скрип гака під стелею, що до цього монотонно дратував слух, раптом припинився. Час наче застиг, перетворившись на густу смолу.

Перед нею почала згущуватися сіра, наелектризована димка. Веда відчула навалу чужих емоцій, що ледь не збили її з ніг: дикий, тваринний страх, повне нерозуміння і нестерпний, космічний холод. Постать віконта виникла прямо перед нею. Його обличчя було блідим, як крейда, а очі – скляними, позбавленими життя.

— Скажи мені, хто це був? — прошепотіла вона, простягаючи руку до духу, хоча пальці проходили крізь холодне марево. — Дай мені ім’я того, хто вбив тебе!

Віконт відкрив рот, намагаючись щось вимовити. Його губи тремтіли в беззвучній судомі. Він відчайдушно боровся за кожне слово, але замість людського голосу з його шиї почулося лише жахливе, булькаюче хрипіння. Веда здригнулася, коли побачила, як на ідеальній білій сорочці привида почала повільно розповзатися багряна смуга. Горло було перерізане так глибоко, що зв'язки були знищені навіть у його ефірному тілі.

Вбивця був жорстоким майстром – він позбавив свою жертву голосу навіть після смерті.

— Використовуй це, Артеме. Тобі не потрібен голос, щоб вказати на вбивцю, — Веда вказала на дошку з літерами.

Привид повільно, наче через силу, нахилився. Його напівпрозорі пальці торкнулися кришталевого покажчика. Той почав рухатися – повільно, рвучко, з сухим скреготом об дерево:

Н... Е... Б... А... Ч... И... В...

— Ти не бачив його обличчя? — Веда подалася вперед, майже торкаючись вуаллю обличчя духу. — Як це можливо? Ти ж дивився йому в очі перед тим, як він підніс лезо!

Кришталь знову засмикався по дошці, виписуючи відповідь:

М... А... С... К... А...

Потім покажчик почав несамовито крутитися на місці, гуркочучи так сильно, наче дошка от-от розколеться. Одне й те саме слово знову і знову:

Т... І... Н... Ь... Т... І... Н... Ь... Т... І... Н... Ь...

— Маска... — повторила Веда, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний подих. — Він ховається навіть від своїх жертв. Тінь, що вбиває в масці...

Раптом дух віконта здригнувся. Його постать почала викривлятися, танути в повітрі, наче дим на вітрі. Контакт урвався.

Веда залишилася одна в порожньому складі. Вона швидко зібрала свої атрибути, не лишивши по собі жодного доказу своєї присутності. Вона пішла так само таємно, як і з’явилася, розчинившись у лондонському тумані ще до того, як наступна зміна констеблів вирішила зазирнути всередину.

Та й чи була вона там насправді? Жоден свідок не міг би підтвердити цього під присягою. Але Веда пішла не з порожніми руками – вона пішла зі знанням, яке палило її зсередини. Тепер це не була просто цікавість – це була особиста війна. Вона хотіла правосуддя. Кожен її наступний крок був спрямований на одне: дізнатися, хто цей безжальний душогуб, що сколихнув тихий Лондон?