Розділ 1. Скрип флюгера.

Сон був неспокійним, важким і в’язким, наче лондонська патока. Елеонора не розуміла, що відбувається: її власне тіло зникло, вона перетворилася на безтілесний погляд, затиснутий у чужому, похмурому просторі, де саме повітря здавалося наелектризованим передчуттям біди.

Перед очима постала сіра шорстка стіна. Це була не та вишукана кладка, яку вона звикла бачити в Мейфері, а груба, викришена цегла, поїдена часом, кіптявою заводських труб і їдкою вологою вічного туману. На ній – дивний, майже зловісний малюнок: напівстерте графіті, що нагадувало розірване крило величезного птаха або обриси старого герба. Малюнок був заляпаний рудими плямами іржі, яка в тьмяному світлі виглядала як підсохла, застаріла кров.

Погляд змістився нижче, до самої підлоги. Під ногами – точніше, під тим місцем, де мали бути її ноги – розкинулася стара, потріскана плитка в шаховому порядку. Чорна та брудно-біла. Вона була вкрита густим шаром пилу, перемішаного з битим склом, що тьмяно виблискувало, наче розсипані дрібні діаманти в купі сміття.

Елеонора відчула нестерпне бажання відвернутися, але сон тримав її погляд нерухомо. У центрі однієї з білих плиток лежав предмет – маленький, вишуканий і нестерпно чужорідний у цьому бруднищі. Срібна запонка у формі вовчої голови. Очі вовка – крихітні рубіни – раптом спалахнули, відбиваючи невидиме світло. Запонка лежала в калюжі, яка спочатку здавалася звичайною дощовою водою, але повільно, зі страхітливою невідворотністю, почала забарвлюватися в густий багряний колір. Рідина була теплою – Нора відчувала цей пар, що підіймався від підлоги, приносячи з собою металевий запах свіжої крові.

І раптом у цій мертвій, вакуумній тиші пролунав звук. Монотонний, ритмічний металевий скрип.

Скрип-рип... Скрип-рип... Він проникав під шкіру, дряпав саму свідомість. Наче старий флюгер на даху покинутої каплиці, що марно намагається повернутися проти вітру, або... наче повільне розгойдування важкого ланцюга. Цей звук став останнім акордом. Холод плитки, здавалося, просочився крізь невидимі підошви прямо в її кістки, а калюжа крові почала підбиратися до її ніг, заповнюючи тріщини в цементі.

Елеонора різко сіла в ліжку, хапаючи ротом повітря, наче людина, що щойно випірнула з крижаної глибини. Серце калатало так сильно, ніби хотіло пробити ребра і вирватися на волю. Вона панічно озиралася: розкішна спальня маєтку Сент-Ендрюс, з її м'якими оксамитовими портьєрами та запахом дорогого воску, була залита спокійним, майже байдужим сріблястим світлом місяця.

Жодної цегли. Жодної крові. Лише тіні від гілок тиса, що повільно рухалися по стіні, мов довгі виснажені пальці.

Вона притиснула холодні долоні до обличчя, намагаючись втихомирити дрібне тремтіння, що охопило все тіло. Шовкова сорочка прилипла до спини від холодного поту.

— Це лише сон, Норо. Просто огидний, безглуздий сон... — прошепотіла вона в порожнечу кімнати, і її власний голос здався їй чужим і занадто тонким.

Елеонора силоміць змусила себе зробити кілька глибоких вдихів. Її гострий розум, звиклий до світських інтриг та холодного розрахунку, миттєво почав збирати розрізнені шматки нічного жаху в логічну схему. Звісно, це все через нього. Через той липкий, невидимий погляд, який вона відчула ввечері в саду. Хтось спостерігав за нею крізь темряву тисів, і її підсвідомість, переповнена напругою останніх тижнів, просто трансформувала цей стрес у криваве видіння.

"Твій мозок просто перевтомився від параної", — заспокоювала вона себе, рішуче поправляючи важку ковдру. — "Ти відчула чужу присутність під вікном, і уява домалювала цегляні стіни, портові склади та смерть. Це просто гра тіней і страху перед невідомим переслідувачем".

Вона простягнула руку і задула свічку, що догорала на нічному столику, рішуче ігноруючи інтуїцію. Ту саму інтуїцію, яка зараз кричала, що жодна перевтома не змогла б з такою точністю підкинути в її пам’ять образ срібної вовчої голови, яку вона ніколи раніше не бачила.

Елеонора заплющила очі, впевнена, що цей кошмар розвіється з першими променями ранкового сонця, як розвіюється звичний лондонський смог над Темзою.

Вона помилялася. Сон не був грою уяви. Він був запрошенням.