Вступ.

Слова автора.

"Кажуть, що кожна історія має свій початок і кінець. Але в цій книзі межа між ними стерта так само, як межа між туманним Лондоном і тими, хто спостерігає за ним із тіней. Коли я писала свою першу книгу, я вчилася відкривати двері. Тепер, у другій, я пропоную вам зазирнути в замкову щілину тих дверей, які зазвичай тримають наглухо зачиненими. Ви відчуєте холод шовку Мейфора та почуєте шепіт полину в Сохо. Ця історія не про привидів, що лякають у темряві. Вона про тіні, які ми всі носимо всередині. Вона про вибір, якого немає, і про кохання, яке здатне обдурити саму смерть. Не вірте всьому, що бачите на сторінках. У цьому місті навіть дзеркала звикли брехати. Просто йдіть за мною крізь вуаль... якщо, звісно, ви не боїтеся того, що побачите на іншому боці".

У графському домі панувала повна темінь. Лишень з однієї кімнати ледь мерехтіла свічка, що тихо потріскувала у тиші. Дівчина розчісувала гребінцем своє довге каштанове волосся, що злегка вилося. Одягнена в тоненьку нічну сукню, вона мала вигляд богині; її ангельське обличчя було світлим, мов перли, а очі – темно-сірими.

На столі у вазі стояв прекрасний букет синіх незабудок. Ці квіти символізують вічне кохання та відданість. Нора не бачила, як у темряві саду завмер силует, для якого цей відблиск свічки був єдиним маяком у світі. Гребінець здригнувся в її руці, коли крізь полум’я пролетів холодний протяг, хоча вікна були щільно зачинені.

Мертві завжди приходили без запрошення.

Нора ледь торкнулася тендітних пелюсток кінчиками пальців. Ці незабудки залишив молодий віконт – він присягався у вірності під час сьогоднішнього балу, червоніючи під її спокійним поглядом. Для нього це був символ надії. Для неї – лише квіти, що швидко зів’януть.

Але раптом кімнатою прокотився холод. Свічка здригнулася, полум’я витягнулося в тонку синю нитку. Нора завмерла, не випускаючи гребінця з рук. У дзеркалі, за її власним перламутровим відображенням, на мить проступив напівпрозорий силует чоловіка з розірваним горлом. Очі мерця благали про допомогу, а погляд був прикутий саме до синіх квітів.

— Знову... — видихнула вона, і її голос прозвучав не по-дівочому твердо. — Ти прийшов попередити чи просто хочеш, щоб я тебе вислухала?

Привид розтанув, залишивши по собі лише запах озону та мокрої землі. Елеонора різко задула свічку, занурюючи кімнату в непроглядну темряву. Але замість полегшення її шкірою пробігли крижані мурашки.

Це не був холод мерців.

Нора завмерла, затамувавши подих. Її загострена, майже звіряча інтуїція підказувала: там, за важкими оксамитовими шторами, у вогкій темряві саду, стоїть хтось живий. Хтось, чий погляд палив її спину крізь скло. Хтось, чиє серце билося в унісон з її власним, але було сповнене не кров’ю, а хворобливою обожнюваністю.

Вона була не одна. За нею спостерігали. І цей спостерігач був куди небезпечнішим за будь-якого привида Лондона.