Глава 4. Троє алхіміків і один вирок

Срібна нитка в чаші не зникала.

Вона тремтіла, ніби жива жила, і тягнулася вперед — крізь простір, крізь повітря, крізь страх. Лада не відводила від неї погляду, навіть коли двері зачинилися за імператором, а важкі кроки варти відлунювали в коридорах.

— Це трюк, — холодно сказав хтось позаду.

Лада обернулася.

До столу підійшов високий чоловік у темно-зеленому плащі. Його обличчя було різким, майже красивим — але очі видавали щось інше. Занадто гострі. Занадто… голодні.

— Алхімія не працює так, — продовжив він. — Порошок не може “вказувати напрямок”.

— Якщо це не просто порошок — може, — спокійно відповіла Лада.

— І що ж це? — він усміхнувся краєм губ. — Чарівний пил із казок?

— Очищений кварц. Він реагує на дисбаланс у суміші.

— Це нісенітниця.

— Це працює, — сказала вона тихо.

Їхні погляди зіткнулися.

У кімнаті стало напружено.

— Досить, — втрутилася жінка-алхімік із коротким волоссям. — Ми не вчорашні учні. Якщо є результат — ми його перевіряємо.

— Я — не “ми”, — холодно відповів чоловік у зеленому. — Моє ім’я Астор Велір. І я не дозволю якійсь провінційній дівчинці вчити мене ремеслу.

Лада відчула, як у ній піднімається щось знайоме.

Не злість.

Впертість.

— Тоді не слухайте, — сказала вона. — Просто дивіться.

Вона підняла чашу й обережно зробила крок уперед.

Срібна нитка потягнулася разом із нею.

Ще крок.

Вона трохи змінила напрямок — нитка одразу здригнулася й повернулася до попереднього шляху.

У кімнаті стало тихо.

— Це… неможливо, — прошепотів один із молодших алхіміків.

— Це факт, — відповіла Лада.

Астор стиснув щелепу.

— І що далі? Ви просто підете за цією… ілюзією?

— Так.

— А якщо це пастка?

Лада глянула на нього прямо.

— Тоді я потраплю в неї першою.

І в цей момент у дверях знову з’явився Дариан.

— Ви не підете самі, — сказав він.

Його голос не залишав місця для заперечень.

— Я й не планувала, — тихо відповіла Лада.

Астор усміхнувся — цього разу відверто зневажливо.

— Звісно. Маленька алхімічка і її лицар.

Дариан повільно повернув голову.

І на мить його очі стали небезпечними.

— Обирайте слова обережно.

Але Астор лише розвів руками.

— Я обираю істину. А істина така: якщо вона помиляється — ми всі заплатимо.

— Якщо вона права — ми врятуємо імперію, — відповів Дариан.

Тиша.

Цього разу навіть Астор не знайшов, що сказати.

— Я йду за нею, — продовжив Дариан. — Хто ще?

Жінка-алхімік кивнула.

— Я з вами.

Ще двоє — нерішуче, але приєдналися.

Астор залишився стояти.

— Я не бігатиму за дитячими вигадками.

Лада лише знизала плечима.

— Тоді не заважайте.

Вона рушила до дверей.

Срібна нитка попливла перед нею, як провідник.

Коридори палацу здавалися іншими, коли ти йшов не просто дорогою — а за правдою.

Вони минали зали, де стояли статуї колишніх імператорів. Галереї з картинами. Порожні кімнати, де ще вчора, можливо, сміялися люди.

І всюди — тиша.

— Ви не боїтеся? — раптом спитав Дариан тихо.

Лада не зупинилася.

— Боюся.

— І все одно йдете?

— А ви? — вона глянула на нього.

Він на мить замовк.

— Я боюся за інших, — відповів він.

Це прозвучало інакше.

Глибше.

Лада відчула це — як теплий подих серед холоду.

Вони повернули за кут.

Срібна нитка різко здригнулася.

І потягнула вниз.

— Підземелля, — прошепотіла жінка-алхімік.

Дариан уже давав накази:

— Варта! Світло! Закрити всі виходи!

Двері донизу відчинилися з важким скрипом.

Темрява дихнула назустріч.

Лада зробила крок першою.

Повітря тут було густим. Вологим. І… знайомим.

Запах.

Метал.

Той самий.

Вона зупинилася.

— Тут.

Срібна нитка зібралася в один тонкий промінь — і вказала прямо вперед.

На зачинені двері.

Дариан витяг меч.

— Відступіть.

Лада відступила на крок.

Двері відчинили різко.

І всередині…

було порожньо.

Стіл. Реторти. Сліди реакцій.

І ще один запах.

Свіжий.

— Він був тут, — прошепотіла Лада.

— І щойно пішов, — додав Дариан.

Раптом щось дзенькнуло.

Усі різко обернулися.

На підлозі лежала маленька скляна колба.

Розбита.

Із неї витікала чорна рідина.

Лада завмерла.

— Не рухайтеся! — крикнула вона.

Але було пізно.

Рідина почала випаровуватися.

Темний туман піднявся в повітря.

І в ту ж мить срібна нитка в чаші…

згоріла.

Лада відчула, як серце провалилося вниз.

— Він знає, що ми тут.

Дариан стиснув меч.

— І грає з нами.

Темрява в кімнаті стала густішою.

Наче щось дивилося на них ізсередини.

І вперше Лада зрозуміла:

це не просто пошук ліків.

Це полювання.

І вони — не єдині мисливці.