Глава 3. Ліжко, де спить імперія

У покоях Великої Вдови час поводився дивно.

Лада відчула це майже одразу — не розумом, а тілом. Свічки горіли рівно, але їхнє світло ніби затримувалося в повітрі довше, ніж мало б. Звуки кроків тонули, наче під водою. Навіть подих Віоланти здавався не природним, а вимушеним — ніби саме життя переконували залишитися.

Срібний пил у чаші продовжував ворушитися.

Тонкі нитки складалися у візерунок, що нагадував коріння дерева. Вони тягнулися в один бік — до серця.

— Вона прив’язана… — тихо повторила Лада.

Один із старших алхіміків пирхнув.

— Дівчинко, отрута — це хімія, не казка.

Лада навіть не подивилася на нього.

— Ні. Це алхімія. А алхімія завжди трохи казка.

Вона нахилилася ближче до чаші, спостерігаючи, як срібні крупинки темнішають. Усередині щось реагувало. Щось… впізнавало.

— Ви вже пробували очищення крові? — запитала вона.

— Тричі, — відповіла жінка-алхімік із коротким сивим волоссям. — Отрута зникає… а через хвилину повертається.

Лада повільно кивнула.

Це підтверджувало її здогад.

— Бо вона не в крові, — сказала вона. — Вона тримається за щось інше.

— За що? — запитав Дариан.

Його голос прозвучав зовсім поруч. Лада навіть не помітила, коли він підійшов ближче.

Вона подивилася на Віоланту. На її руки. На тонкі пальці, прикрашені лише одним перснем — старим, майже стертою короною.

І раптом відчула холод.

— За душу, — тихо сказала вона.

У кімнаті кілька алхіміків невдоволено зітхнули.

— Це вже чаклунство.

— Це політика, — сухо додав інший.

Але Дариан не засміявся.

Він дивився лише на Ладу.

— Поясніть.

Лада вдихнула глибше.

— Існують отрути, які не вбивають одразу. Вони створюють… зв’язок. Як якір. Поки жива людина, що стала ключем, — отрута тримається. Якщо ключ поруч — вона сильнішає.

Запала тиша.

— Ви хочете сказати… — повільно промовив Дариан, — що отруйник може бути тут?

— Або той, через кого її створили.

Слова зависли в повітрі.

І саме в цей момент двері відчинилися.

Усі обернулися.

До кімнати увійшов чоловік у темному одязі з золотими візерунками. Не в обладунку. Не в мантії радника. Його присутність не потребувала пояснень.

Імператор.

Він був молодшим, ніж Лада очікувала — можливо, трохи старший за тридцять. Темне волосся спадало на чоло, а погляд був холодний, уважний, як у людини, що давно перестала довіряти випадковостям.

Усі схилили голови.

Лада — із запізненням.

Імператор підійшов до ліжка матері й на мить перестав бути правителем. Його рука торкнулася пальців Віоланти — обережно, майже дитячо.

— Хто з вас говорить про зв’язок? — спитав він, не піднімаючи голосу.

Дариан ледь кивнув у бік Лади.

Імператор повернувся до неї.

Його погляд був важким. Наче він намагався прочитати її так само, як вона читала реакції у реторті.

— Ім’я.

— Лада Вернигора, Ваша Величносте.

— Ви наймолодша тут.

— Так.

— І вже знаєте більше за інших?

У його голосі не було насмішки. Лише перевірка.

Лада відчула, як серце б’ється швидше, але не від страху.

Від відповідальності.

— Я знаю лише те, що бачу, — відповіла вона. — А отрута… поводиться як прив’язана.

Імператор мовчав кілька секунд.

— Якщо ви помиляєтесь — ви забрали у мене час.

— Якщо я права — ми знайдемо того, хто це зробив.

Їхні погляди зустрілися.

І вперше Лада зрозуміла: цей чоловік не звик, щоб із ним говорили прямо.

Дариан напружився поруч, ніби очікуючи наказу.

Але імператор лише тихо сказав:

— Продовжуйте.

Лада повернулася до столу.

Вона витягла ще одну колбу, наливши туди краплю крові Віоланти й додала настій місячної полині. Рідина стала молочно-білою.

Потім — дрібку срібного пилу.

Цього разу реакція була миттєвою.

Рідина потемніла, а срібло зібралося у форму… тонкої нитки, що тягнулася до дверей.

Алхіміки ахнули.

Нитка тремтіла, мов жива.

— Вона показує напрямок, — прошепотіла Лада.

Дариан уже рухався.

— Ніхто не виходить із палацу, — кинув він вартовим.

Імператор дивився на срібну нитку так, ніби бачив не алхімію, а зраду.

— Ви щойно дали мені надію, панно Ладо, — сказав він тихо. — А це небезпечний дар.

Лада ковтнула.

— Надія — це теж ліки.

Імператор ледь усміхнувся. Сумно.

— Інколи вона вбиває швидше за отруту.

У цей момент Віоланта раптом здригнулася.

Свічки одночасно спалахнули сильніше.

І її губи ледь ворухнулися.

Лада нахилилася ближче.

Ледь чутний шепіт вирвався з вуст імператорської матері:

— …світло… бреше…

Її тіло знову завмерло.

У кімнаті стало холодніше.

Дариан перевів погляд на імператора.

— Ваша Величносте… це вже не просто замах.

Імператор повільно випростався.

Його обличчя стало кам’яним.

— Ні, капітане. Це війна.

А Лада раптом усвідомила: вона більше не просто алхімік, якого покликали допомогти.

Вона стала частиною гри, де ставки — імперія.

І чомусь саме зараз вона відчула погляд Дариана на собі — теплий, уважний, майже захисний.

Ніби він уже вирішив: що б не сталося далі, він стоятиме поруч.

А срібна нитка в чаші повільно тягнулася вперед.

До правди.