Глава 2. Брама Золотих Лілій

Коридори Зоряного Палацу не мали кінця.

Лада йшла за Дарианом, і звук її кроків губився у високих склепіннях, де навіть шепіт лунав як чужий голос. Мармур під ногами був холодний, гладкий, майже дзеркальний — у ньому відбивалися світильники, ніби підлога тримала друге небо.

Вона ніколи не бачила стільки золота одразу. Але дивно — воно не здавалося розкішним. Воно здавалося… напруженим. Наче кожна прикраса тут була не для краси, а для нагадування: влада дивиться.

— Не відставайте, — тихо сказав Дариан, не озираючись.

Його голос звучав спокійно, але Лада помітила: кожні кілька кроків він оглядався по сторонах, оцінюючи кожну нішу, кожні двері, кожну тінь. Це була звичка людини, яка очікує небезпеку навіть там, де пахне трояндами.

— Скільки… нас? — спитала вона.

— Алхіміків? — він трохи повернув голову. — Дев’ятеро вже прибули. Ви — десята.

— І ніхто не допоміг?

Дариан не відповів одразу.

— Двоє відмовилися після огляду. Один знепритомнів. Один… — він зробив коротку паузу. — Зараз у підземній в’язниці.

Лада спіткнулася.

— За що?

— За брехню про свої знання. Імператор не любить, коли в нього крадуть час.

Слова були сказані рівно, без злості. Саме тому вони прозвучали страшніше.

Вони звернули у вузькіший коридор. Тут світло стало приглушеним, а повітря пахло травами, оцтом і чимось різким — запахом лікарні.

— Тут? — прошепотіла Лада.

— Покої Великої Вдови.

Перед дверима стояли четверо вартових. Ніхто не говорив. Коли Дариан підійшов, вони синхронно відступили.

Двері відчинилися.

І перше, що Лада відчула — тишу.

Не звичайну тишу. А таку, яка буває в кімнатах, де всі бояться навіть дихати голосно.

Посеред просторої зали стояло ліжко під напівпрозорим балдахіном. Свічки горіли колом, утворюючи щось схоже на захисний знак. Біля стін — столи з ретортами, мисками, відкритими книгами. Алхіміки.

Вона впізнала їх одразу: по руках. У справжніх алхіміків пальці завжди трохи пофарбовані — травами, металами, реакціями. Тут були старі й молоді, горді й налякані.

І всі вони виглядали… безсилими.

На ліжку лежала жінка.

Велика Вдова Віоланта.

Її волосся було сріблясте, розкладене по подушці, як розлите світло. Обличчя — бліде, але не мертве. Шкіра здавалася надто гладкою, майже восковою. Груди піднімалися ледве помітно.

Лада підійшла ближче — і в ту ж мить відчула.

Метал.

Не запах. Відчуття. Наче язик торкнувся заліза.

Вона різко вдихнула.

— Ви теж це відчули? — пролунав сухий голос збоку.

Старий алхімік у темно-синьому халаті дивився на неї з цікавістю.

— Отрута… рухається, — прошепотіла Лада.

У кімнаті стало тихіше, хоча це здавалося неможливим.

— Рухається? — перепитав інший.

Лада обережно поклала пальці на зап’ястя Віоланти. Пульс був. Повільний. Нерівний.

І щось під шкірою… ніби холодна хвиля.

Вона різко відсмикнула руку.

— Це не звичайна отрута, — сказала вона. — Вона реагує на тепло тіла. Вона жива… або майже.

Алхіміки переглянулися.

— Ми це вже чули, — холодно сказав один із них. — Але ніхто не знає, як її зупинити.

Лада подивилася на чаші з невдалими сумішами, на засохлі сліди реакцій.

Вони боролися силою.

А треба було слухати.

Вона витягла зі своєї сумки маленьку баночку.

— Що це? — запитав Дариан, який мовчки стояв позаду.

— Срібний пил.

— Ліки?

— Ні. — Вона ледь усміхнулася. — Спосіб змусити суміш сказати правду.

Вона відкрила баночку й висипала дрібку порошку у прозору чашу з краплею крові Віоланти.

Спершу нічого не сталося.

Потім порошок… потемнів.

І почав повільно збиратися в тонкі нитки, ніби щось невидиме тягнуло його.

У кімнаті пролунали здивовані вигуки.

Лада відчула, як серце забилося швидше.

— Вона не просто отруєна, — прошепотіла вона. — Отрута шукає щось у ній. Вона… прив’язана.

— До чого? — тихо спитав Дариан.

Лада дивилася на нитки срібного пилу, що складалися у дивний візерунок.

І раптом зрозуміла.

— До людини.

Тиша стала важкою, як камінь.

Бо це означало лише одне.

Отруйник був поруч.

У палаці.

Можливо — просто зараз дивився на них.

Лада повільно підняла голову — і вперше відчула справжній страх.

А ще — дивне тепло поруч із собою.

Дариан стояв ближче, ніж раніше.

Наче вже вирішив, що не дозволить їй впасти.

І вона раптом усвідомила: її боротьба тільки почалася.