Глава 1. Срібний пил і чорна печатка

Лада завжди вірила, що добро має запах.

Не солодкий — ні. Добро пахло інакше: чистою водою після бурі, розтерти ми між пальцями листками м'яти, теплим воском свічки, що горить у домі, де тебе чекають. А ще — молоком маку, коли воно знімає судому, і терпким коренем гіркокашу, який рятує від гарячки.

Її маленька лабораторія над крамницею батька в містечку Вернигора пахло саме так. Полицями з баночками, де кожна була підписана рівним почерком: "мелена сушена шавлія — заспокійлива", "сіль молитовна — для ран", "пил срібного кварцу — для очищення". Пахло й вуглиною в східній чарівні, і металом ректори, і травами, які висіли під стелею, як маленькі зелені прапори на честь літа.

Лада працювала мовчки, як звикла з дитинства. Їй було двадцять — але руки в неї були старшими. Руки, що не боялися кип'ятку. Руки, що пам'ятали, як мати — проста травниця — показувала: "Не тисни на пелюстку, доню, дай їй віддати аромат сама. Алхімія — це не сила. Це слух".

Того дня вона варила звичайний відвар для хлопчика з сусіднього двору, якого жорстоко розкашляло. У горнятко падали краплі бурштинового настою, і Лада вже знала наперед: через годину дитина засне рівним сном, а вночі не задихатиметься.

Вона вже майже закрила кришку, коли внизу дзенькнули двері крамниці. Батьків голос, який завжди був гучним і трохи веселим, цього разу зламався — ніби ковтнув холод.

— Ладо... — покликав він, і в цьому "о" було щось таке, від чого в неї зупинилося серце.

Вона спустилася сходами. На прилавку лежав згорнутий пергамент, перев'язаний чорним шнуром, в зверху — печатка: темний віск із відбитком двоголового лева. Імперська.

Поряд стояв вершник у плащі кольору мокрого каменю. Не схожий на кур’єра: надто прямий. Надто мовчазний. Надто чисті чоботи для дороги. Він не дивився на пляшечки чи полотна в крамниці, як дивилися всі — він дивився лише на неї.

— Лада Вернигора? — спитав.

Вона кивнула.

— Наказ Його Імператорської Величності. — Він поклав на прилавок ще одну річ: тонкий браслет зі срібла, на якому було вигравірувано слово “ПРИЗОВ”. — Ви маєте прибути до Зоряного Палацу до світанку третього дня.

— За що? — вирвалося в батька. — Вона ж... вона ні в чому...

Вершник підняв руку. Жест був ввічливий, але не терплячий.

— Мати імператора отруєна. Велика Вдова Віоланта. Скликано всіх, хто здатен допомогти.

У Лади пересохло в горлі. Вона знала ім’я Віоланти так, як знають ім’я грози, що може знести дах: про неї говорили пошепки. Вдова минулого імператора, жінка, яка пережила війну, переворот і три хвороби, що косили двір. Її називали “стовпом”, на якому тримається трон.

Отруєна.

— Якщо я допоможу… — почала Лада, але вершник уже відповів, ніби читав її думку:

— Винагорода буде такою, що ви зможете купити собі місто, якщо захочете. Землю. Титул. Справжню лабораторію при дворі. — Він зробив коротку паузу. — Якщо ні — буде кара. Для тих, хто збрехав про свої вміння. Або згаяв час.

"Згаяв час” прозвучало страшніше за “кара”. Бо час — це те, що вони вже втрачали.

Лада вдихнула. Добро має запах, думала вона. А біда — смак металу на язиці.

— Я поїду, — сказала вона тихо.

Батько стиснув їй пальці так, що кісточки побіліли.

— Доню...

— Тату, — Лада глянула на нього. — Якщо там є шанс… хоч якийсь… я не маю права сидіти тут.

Вона не додала: “Бо якщо не поїду — я перестану бути собою”.

Вершник кивнув, наче це було вирішено давно.

— Збирайтеся. Коні під сідлом. Я — ваш супровід до столиці.

Він назвався коротко: Еміль. Ім’я нічого не говорило, але рухи говорили все: імперський службовець, навчений не питати зайвого й не дозволяти іншим.

Лада піднялася до своєї кімнати. Там, у вузькій шухляді, лежав її головний скарб — алхімічний ніж із мідною ручкою (не для бою — для точного зрізу кореня), маленькі ваги, на яких вона зважувала пелюстки до крупинки, і зошит у шкіряній обкладинці з плямами від реактивів. У цьому зошиті були формули, які вона вигадала сама, і ті, що перейшли від матері, і ті, що вона випросила у старих аптекарів в обмін на лікування.

Вона не взяла багато: кілька флаконів протиотрут, сушені трави, срібний кварц, шматочок бурштину, що “тримав” тепло в сумці. І, подумавши, поклала ще маленьку баночку з написом “Срібний пил”. Це був дрібно мелений порошок кварцу, очищений так, як її вчила мати: не для магії — для ясності. Він допомагав зупиняти “шум” у суміші. Алхіміки вважали його дрібницею. Лада — ні.

Надворі вже сутеніло. Двір пах мокрою землею, з неба висів холодний місяць, і коні сопіли в очікуванні.

Коли Лада виходила з дому, батько надягнув їй на шию тонкий ланцюжок із маленьким мідним медальйоном.

— Це мамине, — сказав він. — Вона казала… якщо колись імперія покличе, то ти маєш пам’ятати дорогу назад.

Лада стиснула медальйон у кулаці.

— Я повернуся, — прошепотіла вона. І не знала, чи це обіцянка, чи молитва.

Дорога до столиці була довга. Уночі ліс звучав, як темна вода: десь зітхав вітер, десь тріскала гілка, десь далека сова питала “хто?”. Еміль їхав попереду. Двоє солдатів — ззаду. Ладу ніхто не розпитував. Це було навіть добре: вона могла думати.

Отруєна імператорська мати — це не випадковість. Це не “не той келих” і не “зіпсована риба”. Таке роблять або з відчаю, або з розрахунку. А найгірше — з терпіння. Бо отрута, яка здолає Віоланту, мала бути хитрою.

На світанку другого дня вони зупинилися біля придорожньої корчми. Лада напоїла коня, випила води сама й несподівано побачила: на краю стола в Еміля — невеличка плямка на руці, схожа на опік.

— Це від чого? — спитала вона, і питання прозвучало м’якше, ніж він заслуговував.

Еміль глянув на свою руку, наче вперше її побачив.

— Від печатки, — відповів. — Імперський віск має добавки. Щоб наказ не підробили. Якщо не той доторкнеться — лишиться мітка.