Оповідання

Погода була хороша. Не мело. І майже всі ліхтарі горіли. Зручно. Хоча тротуар і без того виблискував. Свіжий сніг припорошив асфальт, наче підлатав усі шпарини й вибоїни. Інокентій Петрович повертався з нічного чергування. Зазвичай він звільнявся о сьомій і встигав на автобус. Тільки от сьогодні напарник запізнився, довелось чекати. Тому і вийшов на годину пізніше. А це вже час пік. Дорослі на роботу, діти на навчання, пенсіонери до лікарень. Всі поспішали, пхалися у переповнені тролейбуси, виглядали потрібні автобуси. А він помаленьку йшов пішки. Взагалі-то, тут буквально три-чотири квартали. Були часи, долав таку відстань за чверть години. Але тепер і ноги не тримають, і серце калатає як скажене. Йшов підтюпцем, зупинявся, глибоко дихав, роззирався навколо. Тричі діставав з кишені маленький портативний інгалятор – донька надіслала з Америки – і щоразу намацував цигарки. Він вже давно не палив, але відкриту пачку чомусь завжди носив із собою.

Дійшовши додому Інокентій Петрович добряче захекався. Відкривши двері, одразу, на порозі, зняв шарф, черевики. Чорне пальто з блискучими ґудзиками повісив на гачок. В’язку ключів з брелоком Ейфелева вежа –  подарунок онуки – поклав на поличку біля дверей. Розгублено глянув під ноги. Потім, наче щось пригадав, пішов на кухню, готувати сніданок. Він вже давно жив один. Донька заміж вийшла, поїхала на чужину. Син був на заробітках у Польщі – там і лишився. А незмінний товариш, пес Доля, подався у кращий світ восени. От без нього Інокентію Петровичу справді тоскно. Раніше з роботи прийде, а мале дзявкотить, біля ніг крутиться, руки облизує, хвостиком вісімки викручує. Пес був справжнім членом сім’ї. Таких собак мало. Років п'ятнадцять з ним жив. Останнім часом чотирилапий погано бачив, бувало, і до подвір’я за потреби не добігав, і кості гризти давно не міг. А радів господарю, як малий. Крутився, намагався підстрибувати, лизав руки.

Поснідавши, Інокентій Петрович підлив лапатий фікус у глиняному горщику, відкрив штори, взяв зі старої, надтріснутої кришталевої вазочки кілька м'ятних льодяників і сів у глибоке крісло біля журнального столика. На столі лежали 2 квитки до театру. На кожному великі, жирні чорні літери: «Новорічно-Різдвяний концерт за участі провідних майстрів оперної та балетної сцени». Він одягнув важкі, великі окуляри в черепаховій оправі і уважно подивився на дату. До прем’єри залишалось три дні.

Купити квитки наважився давно. Коли дізнався про гастролі театру. Подумав, буде символічно зустрітись на Різдво. Їй неодмінно сподобається ця ідея. Вона любила свята. І театр. Її сім’я завжди відзначала католицьке Різдво. Ні, не сяяла в хаті Різдвяна зірка, не приходили гості. Все робили тишком, бо у радянському союзі празник було офіційно скасовано. Тільки Марта зберегла сімейні традиції і навіть дорослою дівчиною щиро тішилася, співала старих, бабусиних пісень. Він добре пам’ятав її посмішку, неслухняне волосся, пасма якого постійно вибивались з-під хустки, припорошені снігом плечі.

«Як давно то було?» - замислився, - «Скільки не бачились?». А хіба можна раду дати тим рокам. Пурхають, наче горобці. Один, три, п'ятнадцять. Фірть – і нема! Марта Чешляк давно дітей виняньчила, до міста переїхала, онуків діждала. Він теж. Стільки всього відбулось. Стільки сталось. Минали роки, гинули близькі люди, виростали діти. Безліч разів змінювалась влада. Відійшли батьки. Почали хворіти друзі. Однолітки стали старими, немічними, сварливими. Інокентій Петрович теж нездужав. Курити покинув. Але потроху давав собі раду. На роботу ходив. А що? На пенсію вижити неможливо, а дітям є на що гроші витрачати. Онуки ростуть!

Марту він не бачив давно. Дуже давно. Але все про неї знав. Долітали звісточки від знайомих. Приносили новини сусіди у селі. Він там майже не бував. Та коли приїздив, на гробки, скажімо, Олена, та, що з крайньої хати, неодмінно про всіх розповідала. І Хурмичка повідомляла плітки. І Тетянка, онука Співаковських, часто згадувала про Мартиних. Вони з дитинства товаришували, а тепер якось через телефони і комп’ютери спілкуються. «Холєра!» - зойкнув, бо ледь не впустив окуляри. Гвинтики давно розбовталися, треба відремонтувати. Тільки очі вже не ті, та й пальці таку дрібноту не втримають. Ось, підлагодив синьою ізоляційною стрічкою, як міг. А вони все одно сповзають.   

Чоловік подивився на портрет Гані, у срібній, масивній рамі, і дістав з шухляди затертий кишеньковий записничок. Вже давно вдівець. А портрет береже. Ні, не заради дітей, онуків. Бо поважав, цінував. Справді вдячний за спільно прожиті роки. І за дітей! Певно тому і піаніно зберіг, хоча на ньому вже десятиліття ніхто не грає. Спогади, спогади. У цій квартирі ціла купа мотлоху з минулого. І чудових речей, що пам’ятають щасливі миті його родини.

Інокентій Петрович підвівся. Підійшов до чорного, трохи обшарпаного, інструменту. Торкнувся підсвічників. Колись робили на совість. Провів рукою по блискучому, залакованому дереву. Поправив невеличку вишиту серветку, що лежала з лівого краю. На ній попільничка. Порожня. 

Підійшов до вікна. Машинально поклав записничок у карман сорочки. Виглянув крізь ажурний, сітчастий тюль. Той самий пейзаж. Тільки вже зовсім розвиднилось. Повернувся до крісла і знову сів.

Пожовклі від часу сторінки записничка містили багато телефонних номерів. Більшу частину з них Інокентій Петрович викреслив. Це був сумний ритуал. Щороку, перед святами телефонував знайомим, щоб привітати. І кожного року доводилось викреслювати номери. Нема. Нема вже Сашка, одногрупника. Нема Лідочки з другого поверху. Соні з дев’ятої квартири. Олександра Вікторовича, Дмитра Івановича, Афанасія, друга дитинства… Він відкрив потріпану книжечку і почав обережно гортати сторінки. Вагався. Вже не перший раз сідав у це крісло, вдягав окуляри, підсував до себе телефон. Але не дзвонив.

Знов погортав. Відкрив на літері «М». Ні, у цьому не було потреби, бо він на пам'ять знав цифри її телефону. Просто там лежала маленька, трохи засмальцьована, матова фотокартка. На ній - усміхнена жінка з величезним букетом троянд. Шия у ланцюжках перлин, волосся підібране, зачесане догори. Очі сяють, аж виблискують. Це фото з ювілею. Їй 60. І вона тут така красива!