РОЗДІЛ 1

15 років потому…

Емелі

Сонячне проміння безпощадно вломилось у мою кімнату, попри цупкі штори фіолетового кольору. Воно освітлювало лише моє ліжко, не даючи доспати мені ту солодку годину вільного часу. Я мусила підвестись з ліжка.

Окинула знудженим поглядом свою кімнату: зліва між ліжком та вікном розташовувався столик з дзеркалом, на якому у вазі, у якій явно бракувало свіжої води, потроху вʼянув букет червоних троянд, навпроти ліжка стояла величезна шафа з сукнями, а праворуч — запилений мольберт. 

Я підійшла до штор і відкрила їх. Світло, що раптово залило кожний кут кімнати, різало очі, тому я прищурилась, а за декілька секунд і взагалі відвернулася, направляючись до своєї шафи. Я, не довго думаючи, взяла першу сукню, що трапилася мені під руку, і почала вдягати її поверх сорочки з льону, в якій щойно солодко спала.

Сказати, що сукня, яку я витягнула, була особливою, не можна, адже кожна сукня в моєму гардеробі була такою. Однак цей блідо-блакитний колір і справді пасував мені. Атлас приємно торкався мого тіла, прикриваючи всі принади окрім грудей (знайти у шафі сукню, яка їх прикриває, було важко, адже мати після мого 15 річчя, коли мій бюст став як у справжньої жінки, роздала дівчаткам із бідних сімей весь гардероб. Натомість замовила пошити мені нові сукні, які, здавалось, створенні для зваблення чоловіків).

Я, віднайшовши корсет до цієї сукні, підійшла до дзеркала. Мої намагання затягнути його самостійно перервало глузливе привітання:

— Тобі не завадило би мати позаду ще дві руки для такого.

— Краще допоміг би, — я розвернулась у пів оберта і закотила очі.

— Я до ваших послуг, пані, — він підійшов ближче, взявся за кінчики шнурівки і зніяковіло запитав: — То що треба робити?

— О, Генрі, тільки не кажи, що ти ніколи не допомагав жінкам затягувати корсети, — з ноткою роздратованості мовила я, глянувши у дзеркало на наше з ним відображення.

— Що ж, моя прекрасна Емелі не в гуморі,  — буркнув собі під носа Генрі, і його блакитні очі опустились на шнурівку. — До твого відома - ні!

— Не вигадуй, скільки тобі років, хлопче? Хіба в тебе жодного разу не було жінки? — ошелешено перепитала я, розвернувшись до нього лицем. Не може бути такого. Жінки точно звертали увагу на такого незвичайного хлопця. Блондин, блакитні очі, де-не-де видніється бліде ластовиння, блідо-рожеві губи, які часто розтягнуті в приємну посмішку, так що й самій хочеться посміхнутися. Нехай не дратує мене казками про те, що не мав жінки.

— Ти забуваєш. Таким, як я, не можна мати ніяких стосунків з людьми, це прописано в кодексі світлоносців, розділ третій, пункт...

— Все, все, досить. Я зрозуміла. — Те, що Генрі не звичайна людина, а точніше не людина, я дізналася три роки тому, коли він — мій друг дитинства — одного разу врятував мене від падіння з балкона.

Того дня тато влаштував прийом у нашому будинку. Зібралося багато поважних людей з округу, жінки повиряджались у пишні сукні для балу, чоловіки — у фраки.

Мушу визнати і докорити батькам за те, що серед цієї метушні й галасу не надали мені потрібної уваги, адже вже на другу годину прийому я знудилась і вирішила піти на балкон. Я любила це місце. Тут відкривався неймовірний вид на наш сад.

Просто милуватися краєвидом 14-річній Емелі було нецікаво, тому в її прекрасну голову стрельнуло піднятися на бортик балкона і пройтися по ньому. Згодна, це було одним з найдурніших вчинків у моєму велетенському списку найдурніших вчинків.

Далі все відбулося просто блискавично: у залі прийому розбився келих, я від неочікуваності розвернулась у бік виходу на балкон і останнє, що побачила — це перелякане лице Генрі. За мить я вже втратила рівновагу і летіла з другого поверху.

Уявити, як боляче я приземлюсь, я не встигла. Скажу навіть більше: це не знадобилось. Внизу мене спіймав Генрі. Дивно? Дуже, а ще лячно, адже тоді я читала книгу про вампірів і знала, що вони можуть переміщуватися досить швидко у просторі, а отже й зробила висновок, що Генрі, мій друг, неодмінно весь цей час хотів скуштувати моєї крові.

Що ж, потім, після мого майстерного допиту, він здався і пояснив, що він мій ангел-охоронець, а точніше світлоносець, який приставлений до мене вищими силами, аби оберігати від небезпеки. Чому? Для чого? Хто, коли і як йому наказав це зробити, я не знаю, адже Генрі жодного разу не проколовся і не відповів. Він сказав, що розповідати про життя «зверху» суворо заборонено (хоча фактично розкривати свою особистість людині, яку охороняєш, теж, чисто гіпотетично, він міг стерти мені пам’ять, якщо він, звісно, це вміє).

Мені завжди було цікаво дізнатися весь список його вмінь, однак, окрім переміщення в просторі і зцілення, я на власні очі нічого не бачила.

— Хоча стривай, а як же наші стосунки? — похнюплено запитала я.

— Стосунки?

— Так. Дружні. — Моє лице розплилося в посмішці, адже Генрі так напружився.

— Ану розвертайся! — Генрі впевнено взяв мене за талію і розвернув на 180 градусів. Взявся за шнурівку і затягнув так, що мої очі ледь не випали з очних ямок.

— Все ти вмієш… — хриплим голосом відповіла я, хапаючи ротом хоч краплину повітря.