Розділ 0

… Я бачив, як Вільям хвилюється: очі бігають по кімнаті, нервово прикушує кутик губи та крутить у руках ручку, намагаючись відволіктись. Що ж, нехай хвилюється, мені це на руку.

​Я окинув спокійним поглядом спочатку цього чоловіка, який, на відміну від усіх інших, хто без вагань підписував договір, був занадто стурбований, потім — кімнату.

​Ми сиділи у його просторому кабінеті, виконаному в готичному стилі. Великий дерев'яний стіл, скоріш за все з дубу, стояв у центрі кімнати. Одразу за ним — м'яке крісло, оббите недешевою тканиною, з якого вставати, мабуть, і не хочеться. Однак власник кабінету не сидів на ньому; натомість він обрав звичайний, менш комфортабельний стілець, навпроти якого сидів я. Те, що стілець не комфортний, я перевірив своїми сідницями ще хвилин десять тому, ось чому вирішив встати і підійти до каміна, який спокійно потріскував у кутку кімнати.

​Обожнюю вогонь, а точніше — дивитися, як він витанцьовує над дерев'яними балками, повільно й нещадно перетворюючи їх у вугілля.

​Мій погляд поступово підвівся до картини над каміном, як раптом Вільям перелякано запитав:

​— Навіщо тобі вона?

​— Не переймайся. Вона одна з багатьох. Не особлива. Тому, якщо ти відмовиш, я нічого не втрачу, а от ти… — я посміхнувся.

​— Блефуєш? — Вільям теж вирішив посміхнутися, наче відчув, що розкусив мене.

​— Ні, — різко мовив я, розвертаючись до співрозмовника спиною. — Що ж, якщо ти не налаштований на підписання угоди, тоді на все добре…

​Я вже відкрив двері кабінету і збирався зробити крок вперед, як раптом Вільям у сльозах ледь не прокричав:

​— Стій… Благаю…

​Кутики моїх губ поволі поповзли догори. Я обожнював, коли мене благають, обожнював ці перелякані гримаси людей та їхню немічність.

​— Що ж, бачу, ти згоден? — я повернувся знову лицем до Вільяма. Його карі очі блищали від сліз. Він тремтячими руками підніс перо до договору і повільно почав його підписувати. Що ж, ще одна невинна душа поповнила мій список. Тато пишатиметься мною...