9.1 Навушник

Я не спала.

Це не метафора, не перебільшення, не та елегантна безсонність, про яку пишуть у романах, — коли героїня лежить у місячному світлі і красиво страждає. Я лежала в темряві, тримала срібний навушник у вусі і слухала тишу. Його тишу. Тишу кімнати, в якій хтось є, але мовчить.

Він відключився після “На добраніч, Міро”. Чотири склади і тиша. І я не вийняла навушник. Годину. Дві. Три. Ніби якщо вийму — обірву щось, чому ще не знаю назви. Ніби тиша в навушнику — інша за тишу без нього. Ніби він усе ще там, просто мовчить.

О п'ятій ранку я нарешті зняла його, поклала на тумбочку і пролежала ще годину, дивлячись у стелю.

О шостій встала. Душ був крижаний, до болю, щоб тіло прокинулось і перестало пам'ятати. Кава — подвійна, гірка, без цукру. Я стояла біля вікна, дивилась на внутрішній двір, де сусідка вже розвішувала білизну і кричала на кота, і думала: через три години я буду говорити його словами. У залі суду. Перед суддею, адвокатами, протоколістами. Його слова — моїм голосом.

Я зробила ковток кави. Обпекла язик, однак спершу навіть не помітила цього.

*** 

Кабінка перекладача о восьмій тридцять — порожня, тиха, знайома. Мармурова підлога внизу поглинає звук кроків. Люмінесцентне світло робить усіх трохи мертвими — це я вже знаю, це я вже пережила, це безпечна територія.

Я сідаю. Розкладаю нотатки. Перевіряю мікрофон і навушники — стандартні, судові, через які йде синхронний переклад.

Потім дістаю його навушник. Срібний, тонкий. Легкий, як нічого — і від цієї легкості знову те саме відчуття: важке забуваєш, а це я не забуду. Вкладаю в праве вухо. Ліве — стандартний, для вхідного звуку із зали. Праве — його.

Я перевіряю годинник. Вісім тридцять сім. Засідання о дев'ятій. Двадцять три хвилини тиші, в якій я маю зібрати себе в щось функціональне.

Зала заповнюється. Адвокати, протоколісти, суддя Маріні — вже на місці, маленька, кругла, в окулярах із золотою оправою. Вона дивиться на свої папери так, ніби в них — відповіді на всі питання всесвіту, і, можливо, так і є.

Вісім п'ятдесят одна. Двері відчиняються.

Він входить. Темний костюм без краватки. Та сама хода — повільна, навмисна, як рішення.

Сідає. Не дивиться на кабінку.

Вісім п'ятдесят три.

Навушник у правому вусі оживає.

— Слухаєш?

Його голос — тихий, рівний, без вступу. Але тепер він — всередині. Не через повітря, не через відстань, не через скло кабінки. У вусі, в голові, під черепом, в тому місці, де народжуються думки, — і я не можу відрізнити його голос від власних думок, і це найстрашніше, що я відчувала за останні три тижні, а конкуренція жорстка.

— Так, — кажу я тихо у мікрофон, який з'єднує нас і тільки нас.

— Добре. Не відповідай вголос. Тільки слухай. Коли потрібно буде говорити — я скажу.

Я ковтаю, однак горло і далі сухе, наче пустеля.

— Зрозуміла?

Я натискаю кнопку двічі — коротко, як стук. Так, зрозуміла. Без слів.

Він мовчить секунду. Потім:

— Добре.

І я чую — або мені здається, що чую — щось у цьому «добре», чого не було раніше. Не задоволення. Не схвалення. Щось тепліше. Щось, що не повинно бути в голосі людини, яка керує операцією.

Засідання починається.