6.4

У публічній частині зали. Другий ряд, крайнє місце біля проходу. Бездоганний костюм — інший, ніж у кафе, але з тією самою ретельністю підібраний. Руки схрещені на грудях. У нього поза людини, яка прийшла подивитись виставу.

Він дивиться на мене.

Крізь скло кабінки — наші погляди зустрічаються, і я відчуваю це як удар. Не фізичний — інший. Холодний. Тупий. Як нагадування: я тут. Я бачу тебе. Все йде за планом.

Він посміхається.

Я не відводжу погляд. Не посміхаюсь у відповідь. Просто дивлюсь — і сподіваюсь, що скло між нами достатньо товсте, щоб він не побачив, як тремтять мої руки під столом.

Потім він переводить погляд. На Даміана. Назад на мене. На Даміана.

Він порівнює. Він рахує. Він вираховує, скільки я варта — як інструмент, чи фігура на дошці.

Від Даміана — холодно і гаряче одночасно, і я не знаю, що з цим робити.

Від Салві — просто холодно. Як від протягу з підвалу. Як від дверей, які відчинились у місце, куди не хочеш заходити, але вже стоїш на порозі.

Засідання закінчується. Суддя Маріні оголошує перерву до наступного тижня. Зала порожніє.

Я збираю речі: повільно і ретельно. Блокнот — у сумку, ручки — у бічну кишеню, навушники — в кейс. Кожен рух — ритуал, якір, доказ того, що я все ще тут, все ще функціоную, все ще жива.

***

Надворі вже вечір. Місто пахне пилом і вигорілою травою, і десь далеко — жасмином, якщо вітер з боку Тибру. Я стою на сходах Палацу Правосуддя і дихаю — глибоко, повільно, рахуючи вдихи, як мене навчила терапевтка, до якої я ходила один раз і більше не повернулась, бо вона сказала “вам треба навчитись просити про допомогу”, і я вирішила, що це не мій метод.

Телефон вібрує.

Лука.

Я дивлюся на екран і думаю: тільки не зараз, тільки не сьогодні. Сьогодні я не витримаю його голос — теплий, безтурботний, голос людини, яка не знає, що її сестра продала душу двом різним дияволам одночасно.

Я беру трубку.

— Міро! — його голос саме такий, як я боялась: живий, радісний, повний того світла, яке я захищаю ціною, про яку він ніколи не дізнається. — Слухай, найдивніша річ.

— Що?

— Хтось заплатив наш борг за квартиру. Анонімно. Просто прийшов переказ, і все. Без імені, без пояснень. Ти знаєш щось про це?

Я зупиняюсь. Посеред тротуару, між двома ліхтарями, з телефоном біля вуха і серцем, яке тільки що перестало битись.

Він уже діє.

Не в суді, не в коридорі. Не в машині під дощем.

У житті мого брата.

— Міро? Ти тут?

— Так. — мій голос рівний, як завжди. — Не знаю, Лука. Може, помилка. Може, якась програма допомоги студентам.

— Але сума точна. До центу. Хтось знав, скільки саме.

Я закриваю очі. Люди обходять мене на тротуарі — я чую кроки, голоси, сміх, сигнали машини, все те нормальне, живе, реальне, від чого я зараз нескінченно далеко.

— Не питай більше, — кажу я. — Просто… прийми і не питай.

— Ти мене лякаєш.

— Все добре.

— Це не звучить як “все добре”.

— Лука. Будь ласка.

Тиша. Потім — тихо, по-братськи, з тією серйозністю, яку він рідко дозволяє собі він додає:

— Добре. Але ти мені розкажеш. Потім.

— Потім, — кажу я.

Кладу трубку. Стою і дихаю.

Він уже скрізь. У суді — знає мої переклади до того, як я їх вимовляю. У коридорі — стоїть саме там, де я йду. У моїй квартирі — знає адресу, радіостанцію. У житті мого брата — платить борги анонімно, точно до центу. Я більш ніж впевнена, що це саме Даміан, але мої висновки мене зовсім не радують…

Даміан Морено уже вирішив, уже зробив. А мені залишається тільки виявити — по шматочку, по деталі, по анонімному переказу — наскільки глибоко він уже в моєму житті.

Я ховаю телефон, іду до метро. Сто чотири сходинки вдома — я рахую кожну, бо це єдине, що я зараз контролюю.

Я не знаю нічого. Крім одного — тепло від пальців Морено на моїх ліктях досі тут. Я відчуваю його навіть зараз. Навіть через блейзер, через годину, через сто чотири сходинки.

І це — найстрашніше з усього, що трапилось сьогодні.