6.3

Але те, як він тримає мене, більше схоже не на підтримку, а на контроль. 

Його пальці на моїй талії стискаються сильніше, майже боляче, ніби він вирішує, чи відпустити мене взагалі. Великий палець повільно ковзає по  попереку, проникаючи під край блейзера, торкаючись голої шкіри. Від цього дотику гаряча хвиля піднімається до горла і здається, зараз затопить мене повністю.

— Обережніше, — каже він низько, прямо мені в губи. Голос хрипкий, темний.

Я намагаюся відступити, але він не дозволяє. Його друга рука переміщується з ліктя на мою шию — не стискає, але тримає так, що я відчуваю силу його пальців. Великий палець лягає мені на пульс, який шалено калатає.

— Подивись на мене, Міро — наказує він тихо.

Я піднімаю погляд. Його сірі очі майже чорні від бажання. Він дивиться на мене так, ніби володіє мною подумки — жорстко і безжалісно.

Мої груди притиснуті до його торсу. Я відчуваю, як швидко і глибоко він дихає. 

— Ти знову тремтиш, — муркоче він, нахиляючись ближче. Його губи майже торкаються мого вуха. — І така необережна...

Його рука на талії спускається нижче, ледь стискаючи мою сідницю через спідницю — коротко, владно, попереджувально. Від цього руху я тихо видихаю і цей видих схожий на майже стогін.

— Синьйоре Морено… — шепочу я, сама не розуміючи, чи це прохання відпустити, чи щоб він продовжував.

Він відводить голову і дивиться мені в очі. Його пальці на моїй шиї ледь стискаються — достатньо, щоб я відчула, хто тут головний.

— Коли я торкаюся тебе, ти перестаєш дихати, — каже він з холодною посмішкою. — І я поки не знаю, це мені плюс чи мінус. Розкажеш?

Я мовчки хитаю головою і нарешті він відпускає мене — повільно, неохоче. Його рука ковзає по моїй талії, ніби залишаючи слід.

— Я завжди готовий підтримати тебе, Міро, — каже він, дивлячись вниз на мене. — І не забуваю тих, перед ким в боргу. Запам’ятай це.

Він розвертається і йде далі коридором — спокійно, впевнено, ніби щойно не тримав мене так, ніби я вже належу йому.

А я залишаюся стояти, притиснута спиною до стіни, важко дихаючи і відчуваючи на шкірі відлуння його рук.

І ненавиджу себе за те, як сильно хочу, щоб він повернувся… 

Я підбираю телефон з підлоги. Екран не тріснув — маленька перемога в день великих поразок.

Іду до туалету. Замикаю двері, відкриваю кран з холодною водою і тримаю зап'ястя під струменем, поки не починає боліти. Дивлюсь на себе в дзеркало і бачу там ту саму жінку, якою я завжди була. Але водночас розумію, що помиляюсь. 

Брехня.

Він дозволив мені думати, що я граю, поки грав сам. Може, я ніколи не контролювала ситуацію. 

Вода тече. Холодна, байдужа, правдива.

Я закриваю кран. Витираю руки і повертаюсь до кабінки. Ні, я не та, ким була до справи Морено. Він отруїв мене своїми поглядами, дотиками, голосом. І тепер ця отрута розповзається в крові повільно і невблаганно, змінюючи мене остаточно… 

***

Друга частина засідання — важча за першу. Не тому що щось іде не так, в якраз тому, що все йде ідеально — і я тепер бачу чому.

Кожне питання прокурора немов вже передбачене адвокатом Морено. Кожна відповідь адвоката Даміана — підготовлена. Кожна деталь — на місці, як у годиннику, де кожна шестерня знає свою роль. 

Даміан сидить на місці підсудного з виразом людини, яка дивиться п'єсу, де знає фінал. Не нудьгує — ні. Спостерігає, оцінює виконання.

Я перекладаю — і тепер кожне слово проходить через подвійний фільтр. Що це означає і що за цим стоїть.

Наприкінці засідання я дивлюсь на залу — автоматично, як роблю щодня, перевіряючи, чи все записано, чи всі на місцях.

І бачу його.

Салві.