6.2

Я повторюю це собі — раз, двічі, тричі — і перекладаю питання рівним голосом, без жодної зміни в інтонації, без паузи, без нічого, що видало б те, що я щойно побачила. Адвокат Даміана відповідає — плавно, впевнено, з тією підготовленістю, яка не виглядає підготовленою. Я перекладаю.

Даміан сидить нерухомо. Дивиться перед собою. Не на суддю, не на прокурора, не на кабінку. 

Срібний перстень на лівому вказівному пальці — нерухомий. Ніякого постукування, ніякого руху, повний спокій.

Людина, яка не здивована, людина, яка знала.

Я ковтаю. Горло пересохло — і я тягнуся до води, п'ю повільно, даю собі три секунди, щоб зібратись.

Може, знову збіг.

Потім — друга деталь.

Прокурор згадує конкретну дату — сьомого березня дві тисячі двадцять першого. Дрібну, незначну, одну з десятків дат у справі. Але я знаю цю дату. Я бачила її в закритих матеріалах — тих, які передала Салві два дні тому. Тих, які не мали потрапити до прокурора так швидко, бо процедура передачі доказів займає мінімум місяць.

Ця дата — тут, зараз. На засіданні. Я дивлюся на Даміана.

Він не реагує. Взагалі, жодного мікровиразу, зміни пози, жодного руху пальців. Обличчя — маска, яку він носить щодня, але зараз я бачу її інакше. Не як маску людини, яка ховає емоції, а як маску людини, якій нема чого ховати — бо вона вже знала.

Невже він знав цю дату до того, як прокурор її вимовив?

Він міг якось знати, що я передала ці матеріали Салві.

Мені стає холодно. Не метафорично — фізично, як від протягу, як від відчинених дверей у зимову ніч. Холод починається в долонях і піднімається вгору по руках, до ліктів, до плечей. Пальці на клавіатурі — заціпенілі, ніби я тримала лід.

Він міг знати з самого початку, однак поки не знаю, як це довести самій собі.

Записка — “Ти єдина, хто перекладає сенс, а не слова”. Повідомлення — “Непогано”. Машина під дощем. Радіо на моїй станції. Моя адреса, яку я не давала.

Він не спостерігав за мною, бо я його зацікавила. Він спостерігав, бо знав, що я — пішак Салві. І хотів бачити, як я рухаюсь по дошці. — ці думки випалюють все всередині, залишаючи чорну пустелю моторошного жаху. 

Засідання продовжується. Я перекладаю — автоматично, бездоганно, бо це єдине, що я зараз можу робити, не розсипавшись. Слова виходять рівні, точні, правильні. Всередині — інша мова, та, яку не перекладеш: Він дозволив мені думати, що я контролюю ситуацію, і спостерігав, як я граю в гру, правила якої написав він.

Нарешті перерва.

Я виходжу з кабінки — мені потрібне повітря, або хоча б інший простір, або хоча б стіна, об яку можна спертися і дихати, поки серце не перестане калатати в горлі.

Коридор порожній. Всі або в залі, або в кафетерії, або курять на пожежних сходах — єдиному місці, де це дозволено, і п'яти місцях, де ні, але всі роблять вигляд, що не знають.

Я йду швидко. Дивлюсь у телефон — не читаю, просто тримаю як щит між собою і світом. Каблуки стукають по мармуру — мої, тільки мої, у коридорі нікого…

Я влітаю в нього на повороті — плечем прямо в груди. Інерція кидає мене вперед, телефон вислизає з пальців, а ноги втрачають опору.

Його руки миттєво опиняються на мені.

Одна долоня жорстко хапає мене за лікоть, друга — за талію, притягуючи до себе, щоб я не впала. За частку секунди моє тіло втискається в нього: груди до грудей, стегно до стегна. Я відчуваю кожен м’яз його тіла крізь костюм — він гарячий, напружений і… надійний, як стіна.