5.2

— Я вдячний за твоє розуміння. Тому можеш нічого не боятись поруч зі мною. Хіба що саму себе, — він красномовно ковзає поглядом по моїй мокрій блузці як зараз надто багато говорить за мене. 

Сором і страх змішуються в шалену розпечену лаву в крові. А ще я ніколи не була так збуджена і списати це на страх чи адреналін не вийде.

— Подивись на мене, — тихо наказує він.

Я піднімаю очі. Його погляд пронизує мене наскрізь.

— Ти тремтиш не від холоду. Твоє тіло вже зрадило тебе, не намагайся обманути себе, Міро.

Я судомно ковтаю. Тіло пульсує так сильно, що мені здається — він це бачить. Мені хочеться стиснути ноги сильніше, але я не можу. Хочу, щоб він замовк і хочу, щоб він продовжував говорити.

Я мовчу, але дихання зраджує мене — швидке, уривчасте. Щоки горять. Мені соромно від того, наскільки сильно я збуджена від його слів.

Даміан ледь посміхається, ніби читає кожну мою думку.

— Добре, не відповідай. Я і так знаю. 

Я тихо видихаю — майже стогін. Стискаю край сидіння, намагаючись контролювати тіло, але воно палає.

Машина зупиняється біля мого будинку. Я не говорила Морено свою адресу…

Він дивиться на мене довго, владно, ніби вже вирішив, що я його.

— До зустрічі, Міро, — каже він м’яко, але в голосі чується попередження. — Вживу в тебе ще приємніший чарівний срібний голос. 

— Чому саме срібний? — питаю, облизнувши пересохлі губи. 

— Срібло — чистий, не заплямований надмірними грошима метал. — тихий низький голос Морено заворожує, заколисує, гіпнотизує і позбавляє бажання заперечити йому. — Сріблу не треба здаватись цінним. Його цінність — в його простоті і справжності. 

— Справжності… — повторюю, збираючись вийти з машини, але рука Даміан лягає на мою і притримує. Це перший дотик — і від нього по тілу розповзається отруйний струм. Я здригаюсь, але не тому, що мені неприємно. Скоріше зовсім навпаки…

— Якщо сьогодні вночі будеш думати про мене, я буду радий. І я досі в боргу перед тобою, тож все ще попереду, так? Щойно я закінчив важливі справи, матиму час показати тобі свою вдячність…

Я не відповідаю, виходжу з машини, ноги тремтять. Дощ ллє на мене, але я майже не відчуваю холоду. Все тіло пульсує так сильно, що кожен крок віддається гострим, майже болючим бажанням.

В під'їзді біля вікна я стою і дивлюся, як машина від’їжджає, а в голові лунає тільки його голос.

***

На мене чекає гарячий чай, сухий одяг, ноутбук на кухонному столі, біля вікна, крізь яке видно тільки дощ і розмите світло ліхтаря у дворі.

Я відкриваю браузер і набираю: “Даміан Морено”.

Перші три посилання — новини. “Процес проти глави Moreno Group розпочато в Римі”. “Даміан Морено: спадкоємець імперії чи архітектор корупції?” “Хто такий Даміан Морено і чому його справа змінить італійське правосуддя”.

Я не читаю статті, шукаю щось інше.

Четверте посилання — фотогалерея з благодійного вечора п'ять років тому. Мілан, якийсь фонд, назва якого нічого мені не каже. Я гортаю фотографії — і на сьомій зупиняюсь.

Він у кадрі збоку, в напівобороті. Темний костюм. Без краватки — навіть п'ять років тому. Він дивиться кудись за камеру з тим виразом людини, якій нудно, але яка занадто ввічлива, щоб піти.

Поруч стоїть чоловік. Літній, сивий, з холодною посмішкою, від якої чомусь стає неспокійно. Я впізнаю його одразу: депутат Рінальді, якого два роки тому заарештували за корупцію. Був великий скандал, перші шпальти газет майоріли ним. Дружина плакала на камеру, діти ховались від журналістів.

На фото вони стоять поруч. Не як друзі — як люди, які знають одне одного достатньо добре, щоб стояти поруч на публічному заході і не робити вигляд, що це випадковість.

Я різко закриваю ноутбук. Кришка стукає об стіл — і кіт на підвіконні здригається уві сні.

Занадто багато.

Я сиджу на кухні, в сухому одязі, з гарячим чаєм, у своїй квартирі, у своєму житті — і відчуваю, як усе це стає менш моїм з кожним днем.

Салві має папку на мого брата, Даміан Морено знає мою адресу, мою радіостанцію і те, що я не спала. На фото п'ятирічної давності він стоїть поруч із людиною, яка зараз у в'язниці.

А я сиджу і думаю про запах у його машині.

Деревина і сигари, холодний океан, ліс після дощу.

Я злюсь на себе за це. Довго, люто, тихим внутрішнім кипінням, від якого стискаються зуби і пальці самі стискаються в кулаки.

Я злюсь — і не можу перестати думати про нього.

Я допиваю чай, мию чашку, кладу її на сушку — рівно, акуратно, на своє місце. Контроль, прядок, ритуал — це те, що мало б мене заспокоїти. Але не заспокоює. 

“Хороша дівчинка” — звучить просоченим отрутою оксамитом в моїй голові і не дає заснути…