2. Папка

Я прокидаюсь о п'ятій сорок три. І будить мене цього разу не будильник, а бадьорить не ранкова кава і список справ на сьогодні. 

Повідомлення, яке я так і не видалила, бо — і це найгірше виправдання, яке я коли-небудь собі давала — “може, знадобиться як доказ”. Доказ чого, Міро — питаю сама в себе? Що підсудний у справі, яку ти перекладаєш, написав тобі? Що ти не спала через це, а тепер лежиш у темряві, дивишся в стелю і прокручуєш у голові не юридичні терміни завтрашнього засідання, а те, як він посміхнувся, коли почув мій переклад?

Доказ того, що я ідіотка! — резюмую. 

Я встаю і рушаю до ванни. Душ — холодний, короткий, як покарання. Кава — подвійна, без цукру, із жерстяної кавоварки, яку мені подарувала сусідка знизу, коли я переїхала. “В Римі не п'ють каву з машини, — сказала вона. — В Римі п'ють каву з душею.” Тоді мені здавалось це зворушливим. Зараз я думаю: душа — це перебільшення. Кофеїну цілком достатньо.

Я одягаюсь: сірий блейзер, кремова блузка, зручне взуття. Перевіряю сумку: блокнот, ручки, навушники, кейс. Все на місці, під контролем.

Дивлюсь на себе в дзеркало у передпокої. Темні кола під очима — не катастрофа, але помітно. Волосся зібране на потилиці, три шпильки, жодна не випаде до обіду. Срібна каблучка на вказівному пальці — бабусина, єдина прикраса, що я ношу завжди.

Я виглядаю як людина, яка все контролює. Це найкраща маска з усіх можливих.

Я виходжу, замикаю двері, рахую сходинки — сто чотири — і на тридцять сьомій думаю: я не завжди була такою. Раніше я була просто перекладачкою. Просто Мірою Костою, якій двадцять п'ять років і яка знає п'ять мов вільно, три — робочі, одна — для лайки, коли ніхто не чує.

І я ще не знала, хто такий Едоардо Салві.

Я знала тільки його посаду і репутацію. Цього виявилось достатньо, щоб погодитись на зустріч.

***

Кафе “Ла Перла”. Спека, від якої асфальт плавиться, а люди ховаються в будь-яку тінь, яку можуть знайти. Кафе — в тихому кварталі за три вулиці від суду, але в інший бік, туди журналісти не ходять. Маленьке, з кованими стільцями на терасі і вентилятором під стелею, який рухає повітря, але не охолоджує.

Він уже там, коли я приходжу.

Перше, що я помічаю: кава. Два еспресо на столі. Одна його, друга певно мені.

Я не замовляла. І не казала йому, яку саме п'ю каву. Я взагалі розмовляла з ним один раз — по телефону, коли його секретарка передала, що пан прокурор Салві хотів би зустрітись із перекладачкою Костою в неофіційній обстановці. “Щодо майбутнього процесу. Нічого формального.”

Але він знає, яку я п'ю каву. І це не перше, що мене насторожує

— Міро, — каже він і встає. Потиск руки — теплий, рівний, на секунду довший, ніж потрібно. — Дякую, що знайшли час.

Ми сідаємо одночасно. Він посміхається мені — широко, тепло, своєчасно, однак посмішка не торкається очей, вона лише гримаса.

Щось холодне ворушиться в шлунку, але я відкидаю це. Мало що. Може, людина просто не вміє посміхатись очима. Може, це таке обличчя. Може, я надто пильна.

Він говорить. Приємно, конкретно, зі знанням справи. Про мою роботу — “вражаюча точність у справі Бертолуччі минулого року”. Про важливість перекладу в міжнародних процесах — “від вас залежить більше, ніж від половини адвокатів у залі”. Про те, як мало людей розуміє, наскільки важлива роль у перекладача.

Він знає правильні слова і правильний тон. Він знає, що мені приємно чути, що мою роботу помічають.

Він говорить як мій батько.

Ця думка б'є під дих — і я відкидаю її теж. Не тут і не зараз. 

Папка з'являється між третьою і четвертою хвилиною розмови. Він кладе її на стіл — без різкого руху, майже ніжно. Бежева, тонка, без маркувань. Так виглядають документи, які не повинні існувати.

— Я хочу показати вам дещо, — каже він. Тон не змінюється. В ньому та сама ввічливість і та сама показна теплота. — Просто щоб ми розуміли одне одного.

Я відкриваю папку.

Лука.

Фотографія — з камери спостереження, зерниста, але достатньо чітка. Мій сімнадцятирічний брат у чужій куртці, біля принтера в копіцентрі. Поруч — однокурсник, ім'я якого я пам'ятаю і досі, бо після того інциденту Лука не спав тиждень.

Підроблені документи, студентська дурість. Три роки тому це ледь не знищило і його, і моє життя. 

Далі — акт із поліції. Справа не закрита, призупинена. Закрита означає все, кінець, забудьте. Призупинена ж означає: ми можемо повернутись до цього в будь-який момент. Хтось зберіг цей акт. Хтось дбайливо поклав його в папку з бежевою обкладинкою і привіз у кафе.

Далі — підписи, показання і дата. Все акуратно, з кольоровими закладками — як у моїх нотатках для суду, і від цієї схожості мене нудить.

— Нічого серйозного, — каже Салві, бере свою каву і неспішно п'є. — Студентська помилка, хлопцю було сімнадцять. Суд навіть не став би розглядати.

Він замовкає і ставить чашку.

— Але Луці зараз дев'ятнадцять. Юридичний факультет, другий курс. Якщо ця справа спливе — це буде не суд, а відрахування і вовчий квиток. Жодна юридична контора не візьме людину з таким досьє.