1. Переклад

Я люблю своє скло.

Дванадцять міліметрів загартованого, звуконепроникного скла між мною і залою суду — найкраще, що трапилось зі мною за останні три роки. Звідси видно все: суддівську кафедру з подряпиною на лівому куті, яку ніхто не полагодив ще з вісімдесятих; ряди для публіки, де журналісти вже розкладають блокноти з виразом людей, яким платять за кількість слів, а не за якість; адвокатські столи — лівий завалений папками, правий підозріло порожній.

А мене майже ніхто не помічає.

Кабіна перекладачів розташована в задній частині зали, на підвищенні під темним рядом технічних вікон. Достатньо в стороні, щоб ніхто не дивився сюди без потреби. Достатньо близько, щоб я бачила кожен рух рук, кожну мікропаузу перед брехнею.

Я — голос без обличчя. Наче функція, технічний персонал, який помічають тільки коли щось іде не так.

Я не скаржуся. Така позиція мене повністю влаштовувала. До сьогодні… 

Я перевіряю навушники — лівий, правий, обидва справні. Мікрофон — рівень, чутливість, відстань від губ. Нотатки — відкриті на потрібній сторінці, закладки кольорові: синій для юридичних термінів, зелений для імен, червоний для слів, які не мають точного відповідника і вимагають пояснення. У мене сімнадцять червоних закладок на цю справу. Це багато.

Справа “Прокуратура проти Морено” крутиться навколо відмивання коштів через мережу культурних фондів у трьох країнах. Італійська, іспанська, англійська мови — моя тріада, мій хліб і мій понеділок.

Суддя Маріні вже на місці — маленька, повна, в окулярах з золотою оправою, схожа на бібліотекарку, яка вирішила судити людей замість книжок. Вона розкладає папери з методичністю, яка говорить: я тут не вперше і буду тут не востаннє, тому всім розслабитись і не витрачати мій час. Я її поважаю. Заочно, адже ми ніколи не розмовляли.

Дев'ята. Адвокати на місцях. Публіка затихає і той особливий шепіт, як шерхіт листя восени, означає не тишу, а її очікування.

Місце підсудного порожнє. Аж тут двері відчиняються і я бачу того, хто його займе. 

Зала змінюється не від звуку, а від тиші, яку він приносить з собою.

Я помічаю це раніше, ніж бачу його — здається, ніби хтось повернув невидимий регулятор атмосферного тиску. Журналісти перестають шепотіти, адвокат і прокурор Салве, який саме нахилявся до колеги, випрямляються. Навіть суддя Маріні піднімає голову від паперів — на частку секунди, не більше, але я помічаю її миттєву настороженість.

Я опускаю погляд від стелі до дверей. Спину підсудного помічаю першою. Широкі плечі під темним костюмом — не дорогим показово, а дорогим так, що ти розумієш це тільки якщо знаєш різницю, хода — повільна, наче навмисно. Ні краплі поспіху, кожен крок як рішення, прийняте завчасно і виважено. 

Він сідає на місце підсудного і повертається обличчям до зали.

Я дивлюсь на нього так, як і коли перекладаю складний текст — шукаючи точні слова.

Обличчя різке. Ніс з горбинкою — зламаний колись і зрощений по-своєму, без хірургічного втручання. Шрам на підборідді — тонкий, старий, ледь помітний з моєї відстані, але я помічаю. Я завжди помічаю те, що люди намагаються зробити непомітним. Щелепа стиснута — не від напруги, а за звичкою. 

Він не вродливий в жодному зручному, безпечному розумінні цього слова — риси надто різкі, надто хижі, аби назвати їх гарними. Але від нього неможливо відвести погляд — і я не розумію чому. 

Я знаю вісім мов. У жодній з них немає слова для того, що робить обличчя, на яке не хочеш дивитись, обличчям, від якого не можеш відвести погляд.

На лівому вказівному пальці — масивний срібний перстень. Грубий, старий, потемнілий на згинах. Не прикраса — щось інше. Сімейна реліквія, або звичка? Або зброя, якщо вдарити правильно… Цікаво, що в нього за привилегії, якщо таку річ йому дозволяють носити в камері?

Він дивиться на суддю і адвокатів. На залу — повільно, без поспіху, ніби перераховує присутніх і вирішує, хто вартий уваги. Схоже, на його думку, більшість — точно ні.

Потім він піднімає погляд на кабінку і на мене…

Я змушую себе опустити голову і дивитись на свої нотатки. Ручка в правій руці, блокнот відкритий. Все на місці, все під контролем.

Добре, що є скло, і є правила. Добре, що я — технічний персонал, невидима, функціональна одиниця судового процесу.

Наші погляди знову зустрічаються крізь скло і у мене перехоплює подих. Я повинна відвести очі, натомість витримую це ще секунду. Дві. 

Він ледь помітно вигинає кутик губ. Це не посмішка, це визнання. Ніби каже: “Я знаю, як дію на тебе і мені це подобається”.

Засідання починається, але між нами продовжується інший, мовчазний діалог. Я відчуваю його погляд на собі — важкий, гарячий. Він не дивиться на суддю чи прокурора, хоча від них залежить, вийде він на волю, чи до кінця життя буде за чотирма стінами вогкої тісної камери. Тільки на мене.

***

Перші сорок хвилин займає стандартна процедура. Я перекладаю автоматично, точно, без зайвих зусиль і це мене дуже радує, бо створює ілюзію, що ця справа ніяк не відрізняється від всіх моїх інших. 

Оголошення звинувачень — стандартна формула, яку я чула в десятках справ. Права підсудного, склад суду і порядок засідання. Здається, нічого складного.