Розділ 9

"Ку-ку-рі-ку-у-у, ку-ку-рі-ку-у-у".

"Грає одна з музичних іграшок дочки Рассела. Добре, що їй уже краще" подумав Фелікс. Але швидко усвідомив, де він і різко сів на ліжку. Він уже звик прокидатися під мелодію з його мобільного телефону, і цей півнячий клич викликав у його пам'яті бурю емоцій, але аж ніяк не заклик до пробудження. Чомусь звуки та запахи завжди повертають нас у ті чи інші моменти минулого настільки яскраво, ніби ти був там учора.

Король Айронвуда підвівся з ліжка і пішов прийняти душ. Він умився прохолодною водою, і йому стало трохи легше. Фелікс подумав, що варто за першої ж нагоди спуститися в печери до сенеял. Там його місце сили та спокою, але для початку йому потрібно зробити надто багато справ. Він відчинив шафу, потягнувшись рукою за один зі своїх помпезних мухтан, але в останній момент його рука зупинилася. Фелікс дістав звичайну сорочку і штани - у такому одязі він зазвичай робив вітражі далеко від чужих очей. Мухтан здався йому таким безглуздим, адже він так довго не був нічиїм королем. Звичайний одяг став йому до душі набагато більше.

Одягаючись, він спіткнувся об дерев'яну балку. Який же бардак він влаштував вчора у своїй кімнаті. Скрізь валялися тріски та скло. Мішок із зібраною зброєю самотньо стояв біля дверей. Нічого, прибиранням кімнати він займеться пізніше, а сьогодні почне відновлювати землю за межами Великих Садів.

Король йшов коридорами палацу та усюди вбачав тіні свого минулого життя. Здається, в кожному вітражному вікні, у кожній ділянці стін – Він. Та водночас Фелікс більше не знаходив себе в цих місцях.

Він дивився на світ ніби чужими очима, все, що раніше здавалося йому гарним або, як мінімум логічним, зараз же виглядало недолугим або навіть відразливим, як та сама тартула чи скляна шафа.

Шляхетні дами та вельможі побачивши короля звично кланялися, але при цьому, з подивом оглядали його з голови до п'ят. Звичайно, в такому вигляді він мало чим відрізнявся від звичайного простолюдина.

Фелікс вийшов на залиту сонцем галявину. Як чудово, що погода в Айронвуді відповідає його настрою. У небі пропливали самотні хмаринки, як і завжди в цих місцях. Король пройшовся алеями парку. Скрізь були чутні жваві бесіди, вози з кіньми снували туди-сюди. Мешканці Айронвуда, натхненні його приїздом, розбирали уламки та навіть лагодили будинки. ”Чому вони раніше цього не зробили?” – знову дивувався король. Мешканці Великих Садів працювали з особливим завзяттям та вітали Фелікса, коли він проходив повз.

Нарешті він порівнявся з великим озером у центрі парку. Він зупинився, знову піддавшись спогадам: колись у підлітковому віці він приходив сюди після важкого робочого дня. Сидів у тиші, в тіні дерев і насолоджувався самотністю. Тоді він ще не знав про сенеялів у підводних печерах, а якби й знав, навряд чи у нього б вистачило сил, щоб спуститися туди. І він знайшов собі таке банальне у Великих садах укриття – центральне озеро парку посеред села. Ті роки були найважчими у житті. Час, коли в нього більше не було мети чи мрії, час, коли він не міг знайти точку опори, щоб не впасти в безодню безвиході.

- Я зміг, - ледве ворушачи губами, промовив король, - Ми змогли. Зуміли здобути спокій, вийти з відчаю та знайти вірний шлях.

Можливо його слова вкрай безглузді, але йому так захотілося сказати їх тому п'ятнадцятирічному хлопцеві біля озера, щоб він на мить усміхнувся, знаючи, що одного разу все буде інакше. Так, здається саме тоді він і перестав усміхатися.

У такі вечори, коли він відпочивав біля озера, до нього завжди приходила Касандра: вона базікала про всілякі дурниці, танцювала і співала. І після її візитів він завжди трохи посміхався. На зміну пісням та розмовам прийшли перші поцілунки, перші справжні дотики… І після них він теж усміхався. А потім одного разу, якогось дивного, того самого дня, вона пішла від озера, а він більше не посміхнувся. Просто не зміг. Він усвідомив, що як би весело не проводив з нею час, наскільки ближчими б вони не ставали, безодня всередині нього нікуди не зникала, його самотність нікуди не зникала. Здається, з того часу він почав цілуватися і з іншими дівчатами. Але ні ці поцілунки, дівчатка, жінки, які надалі відвідували його ліжко, так і не викликали у ньому тієї радості, яку він так шукав.

Він зітхнув. Як шкода, що він не зміг стати гідним чоловіком для Касандри. Вона завжди була поруч з ним, але він сам був десь в іншому місці. Як шкода, що він не виправдав її очікувань, не врятував її життя.

Вдалині, розгойдуючись вітром, майоріли останки їх з Касандрою весільного намету. Фелікс прикрив долонею очі, сліпуче сонце заважало дивитися. Біла тканина стала повністю чорною від бруду та сажі. Жителі Великих Садів навіть не прибрали весільне оздоблення, яке явно вже нікому не знадобилося б. Для людей споконвіку за щастя було працювати, не покладаючи рук. Через нього вони забули, як виконувати роботу, розлінилися. Не лише він сам втратив своє щастя, його люди, його народ теж втратили його.

Пройшовши парк, він вийшов до храму Матері Природи. Фелікс зупинився, розглядаючи будівлю. Вчора Джейн сказала, що він так тонко помічає деталі всього, що його оточує. Та насправді раніше він мало на що звертав свою увагу. От і на пишно оздоблений храм Матері Природи він дивився зараз наче вперше. Мабуть, йому бракувало часу зайвий раз роздивлятися будівлі та скульптури чи просто його не цікавила релігія. Але Мати Природи дала йому сили в ту саму мить, коли він уже не відчував життя, вона передала через перлинний пісок дещицю своїх сил для їх порятунку. Фелікс ніколи по-справжньому не вірив, але зараз вірить. Час зробити хоч щось і для тих, хто вірив завжди, не піддавався сумнівам, на відміну від нього. Купол храму засяяв, ніби підморгуючи, і Фелікс вирішив, що це найкращий знак.