Розділ 19

    Трістан та Джейн сиділи на східцях перед сірим будинком і обидва дивилися на невидиму крапку перед собою. Дощ лив в повну силу, і вони, навіть приховані під дахом ґанку, все одно встигли намокнути. Але ніхто з них не звертав на це уваги. Попри те, що в Айронвуді був ще полудень, на вулиці стояла непроглядна темрява. Небо пронизували блискавки, а вдалині було чути гуркіт грому. Ніч накрила Айронвуд своїм полотном, що ввело у паніку всіх жителів цього світу. Дорогою до сірого будинку Трістан і Джейн бачили переляканих людей, які перешіптувалися й озиралися. Скрізь панувала метушня і сум'яття. Хтось просто тішився довгоочікуваним дощем, незважаючи ні на що. А хтось, щулився від побоювань з приводу того, що ж так розгнівало їхнього короля. Всі так і витріщалися на Трістана з Джейн, ніби підозрюючи, що все це буяння погоди їхніх рук справа.

Так вони й сиділи досить довго, не наважуючись порушити тишу. Раптом серед гуркоту крапель залунав голос Трістана:

— Ти для нього щось означаєш.

— Що? — Джейн не зрозуміла, про що він каже.

— Для Фелікса. Ти йому важлива.

— Ти справді думаєш, що хтось у цьому світі важливий для нього? Він просто вчинив по-людськи, намагаючись відправити мене додому. Тим більше я тільки створюю проблеми в Айронвуді, — вона витерла краплі з обличчя тим рукавом, який ще залишився сухим.

 — І наказав вирушити нам саме вдвох, а не інакше. Чому?

 — Не знаю. Мабуть, почув мої слова. І вважав, що ти теж будеш там щасливий.

— Джейн, та байдуже йому чи щасливий я. Йому важливо чи щаслива ти.

Вона не відповідала і задумливо дивилася все в ту саму вибрану ними обома крапку.

— Я знаю всі ці чутки, що ходять селом, ніби ти закохана в мене. Впевнений – він також їх чув.

— Це лише чутки. Ми з тобою просто добрі друзі, - вона проникливо подивилася на Трістана.

— Я знаю.

Він справді це знав, але так чудово було сподіватися. Чим більше він чув про почуття Джейн від людей навколо, тим більше він сам починав у них вірити. Трістан вірив, що в її світі так буденно любити таких, як він. Захоплюватися такими, як він. Джейн найособливіша дівчина у світі та він дійсно мріяв про те, що вона може любити його, як чоловіка. Але тепер, коли вона прямо сказала, що вони лише друзі, він зрозумів, що й так завжди це знав. Його козлячі ноги так само при ньому, тепер у нього ще й козлячі руки. Відсьогодні він стане зовсім безпорадним і марним для оточення. Хіба такий чоловік може бути привабливим? Та й наскільки він взагалі схожий на справжнього чоловіка, сидячи в стінах сірого будинку, непристосований до життя, що застряг у своїх вісімнадцяти роках?

Трістан з тяжкістю в серці зітхнув:

— Це ми знаємо з тобою. А він думає, що ти мене любиш і тому наказав нам вирушити у твій світ удвох. Він хотів, щоб ти була щасливою. Подивися навколо, – він махнув своїми новими копитами, – всюди ніч та злива. Він хотів зробити тебе щасливою, а ти це не прийняла. І він не розуміє, чому. Він злий, адже просто не розуміє чому. І, звичайно ж, злий на мене, що я посмів думати, що можу бути кращим за нього. Не слід було мені говорити тих слів. Тим більше я зовсім так не думав, просто розлютився на його накази: "Зупинися", "Відійди від неї". Ще й гарбуз тобі під ноги кинув. Треба ж таке!

— Пробач мені, — вона нарешті відвела погляд від паркану навпроти та повернулася до нього. Обличчя Джейн було вологим та Трістан так і не зрозумів, чи від крапель дощу, чи все ж таки від сліз. — Вибач за ці копита. — Вона лагідно подивилася на його нові руки. — Я не можу злитися на Фелікса за те, що він зробив з твоїми руками, бо це моя провина. Я просто проігнорувала прохід у свій світ, я не послухалася його наказів зупинитись. Я навіть нічого йому не пояснила, не подякувала і це справедливо, що він злий. Ти правий - він злий на мене.

— Я теж не можу на нього злитися. Я сам не виконав його наказу, — він справді не відчував до Фелікса образи.

Ще недавно Трістан мріяв про те, щоб Фелікс відправив його у світ Джейн разом із нею. І сьогодні король зробив це. Вони самі відмовились. І руки Трістана були заслуженим покаранням за його зухвалі слова. Він навіть зрадів таким рукам, здається, на його потворному тілі їм саме місце. Тепер він виглядає досконалішим, ніж із людськими руками. Фелікс не дарма так сказав, це правда. Тепер він ще більше схожий на козла. Хто знає, може, все його існування справді лише помилка природи? Може колись козли приймуть його, як свого і тоді він справді буде щасливим? Трістан невміло витер щоки. Як добре, що під дощем можна сховати свої сльози.

— Ти ні в чому не винна. Ти прив'язалася до цього місця і хотіла попрощатися з усіма. Він надто несподівано запропонував тобі повернутись додому. Ти просто розгубилася.

Насправді Трістан зовсім не розумів, чому Джейн не зайшла до тунелю. І дуже сподівався почути від неї, чи вірні його припущення.

Вона хитала головою і тримала його руки у своїх весь час, поки він говорив. Але вона так і не сказала, чому залишилася в Айронвуді.

— Трістане, вибач мені, за те, що в тебе тепер такі руки. Вибач за те, що ти так і не побачиш мого світу, хоча міг би, якби я погодилася повернутися туди.

- Джейн я прожив тридцять років із такими ногами, проживу стільки ж і з руками. Я пробув у ізоляції так багато часу. Власна мати відвела мене сюди у мої вісімнадцять, бо сусіди були вже не в змозі терпіти мою присутність. Я завжди відчував себе зайвим у цьому світі. Але з твоєю появою я зрозумів, що я такий самий, як усі, скільки б копит у мене не було. Я людина. Я вартий того, щоб ходити будь-де. Я гідний відвідувати храм Матері Природи. І мені не потрібно вирушати у твій світ, щоб почуватися особливим. Ти вселила мені любов до себе у моєму власному світі, який відмовився від мене. Головне, що я більше не бажаю від себе відмовлятися. І хоч мені часом здається, що моє справжнє місце серед отари козлів, я не втрачаю віри знайти себе серед людей. І ці копита на руках, — він глянув на свої кисті, — не завадять мені бути щасливим.