Глава 7

Після того, як я назвала Макса смішним, у стайнях почався справжній хаос. Не зовні. Люди дуже старалися виглядати спокійними.

Саме тому це було особливо смішно. Вони ходили повільніше. Говорили тихіше. І постійно на мене косилися. Наче я могла будь-якої миті видати ще щось настільки ж шокуюче.

Найбільше мене дивував сам Макс.

Точніше, те, що він не пішов. Спочатку я думала, що після того, як оговтається від першого шоку, він одразу побіжить до імператора або своїх радників.

Але ні. Він залишився. На годину. Потім ще на одну.

А потім я зрозуміла, що минуло вже кілька годин, а він усе ще сидить навпроти мене з таким виглядом, ніби боїться кліпнути й пропустити щось важливе.

Спочатку це дратувало. Потім почало веселити.

— Скажи ще щось.

Я подивилася на нього. Він сидів на лаві біля стіни. Комзол давно був розстебнутий на верхніх ґудзиках. Рукава закочені. На колінах лежав записник. І виглядав він зараз зовсім не як крон-принц. Швидше як дуже впертий учений.

— Щось.

Макс застиг. Я пирхнула. Він потер обличчя долонею.

— Ти спеціально?

Я подумала кілька секунд.

— Так.

Він зітхнув. Потім чомусь усміхнувся. Ледь помітно. І я раптом зрозуміла, що вперше бачу його усмішку.

— Добре, — сказав він. — Справедливо.

Потім ми продовжили. Точніше, він продовжив. Бо говорити було важко. Слова ніби лежали десь усередині мене. Я їх знала. Пам'ятала. Але витягнути назовні виходило не завжди. Іноді я могла сказати ціле речення. Іноді насилу вимовляла одне слово.

Макс швидко це зрозумів. Тому ставити складні питання перестав.

— Боляче?

— Менше.

— Крило?

— Так.

— Спиш добре?

— Так.

— Їсти хочеш?

— Завжди.

На цьому моменті він засміявся. Я теж пирхнула. Тоді ми обоє зрозуміли, що це була майже нормальна розмова.

Майже.

І саме тому вона здавалася такою дивною. Ніхто з нас не знав, як правильно спілкуватися з драконом, який говорить. Або з людиною, яка опинилася в тілі дракона. Хоча другого пункту знав лише я.

Точніше — я сама.

У якийсь момент Макс поклав записник убік і просто почав розповідати про імперію. Про гори на півночі. Про море. Про старі фортеці. Я слухала. І сама не помітила, як почала відповідати частіше. Коротко. Одним словом.

Іноді двома. Але вже відповідала. Коли сонце почало заходити, Макс нарешті піднявся. Подивився на мене. На секунду затримав погляд. Наче хотів сказати щось ще. Але передумав.

— До завтра, Срібна.

Саме тоді я зрозуміла. Усі називали мене однаково. Срібна. Ніхто не питав імені. Ніхто не цікавився. Для них я була Срібною драконицею. Рідкістю. Скарбом. Не людиною. Не Емілі. І я не була готова це змінювати. Поки що. Тому просто кивнула.

А він пішов.

Наступного ранку я грілася на сонці біля виходу зі стайні.

Тепло подобалося новому тілу. Дуже. Особливо після холодних ночей. Я розклала крила трохи ширше. Наскільки дозволяло праве. І майже задрімала.

— Знову думаєш про принца?

Я навіть не здригнулася. Навчилася. Ноктір з'являвся в голові частіше за власні думки.

— Ні.

— Брешеш.

— Ні.

— Брешеш.

Я видихнула. Чорний дракон лежав на пагорбі неподалік. Величезний. Лінивий. Нахабний.

— Ти нудний.

— А ти дивишся на нього.

— Бо він ходить перед очима.

— Уже виправдовується.

— Ноктір.

— Срібна.

Я смикнула хвостом. Він зареготав. І саме в цей момент із боку стайні з'явився Макс. Сьогодні він виглядав трохи дивно. Напружено. Наче всю ніч про щось думав. Або сперечався з кимось. Швидше за все — з імператором. Я вже встигла зрозуміти, що вони не завжди погоджуються одне з одним. Макс підійшов ближче. Зупинився. Подивився на мене. І я помітила знайомий вираз. Він досі не звик до того, що я можу відповісти. Здавалося, кожного разу він очікував почути рик. А не слова.

— Доброго ранку, Срібна.

— Ранок.

Він ледь помітно усміхнувся. Все ще дивувався. І це було видно.

— Я хочу дещо показати тобі.

Я нахилила голову.

— Показати?

— Так.

На мить він замовк. Потім додав:

— Підеш за мною?

За моєю спиною Ноктір мало не вдавився від сміху.

— Оооо...

— Замовкни.

— Він запросив тебе на прогулянку.

— Ноктір.

— Це дуже романтично.

— Я тебе вдарю.

— Не дотягнешся.

Я подумки загарчала на цю стару заразу і навіть зроділа, що нашу з ним розмову ніхто не чує. Макс тим часом чекав відповіді. Терпляче. Спокійно. Я дивилася на нього кілька секунд. Потім піднялася на лапи. Тіло вже майже повністю слухалося мене. М'язи перекочувалися під лускою. Хвіст автоматично вирівнював баланс. Навіть крило сьогодні боліло менше.

— Піду.

Макс завмер. Знову. Я починала підозрювати, що це стане його новою звичкою. А Ноктір остаточно розреготався.

— Боги, це ще краще, ніж я думав...

Спочатку Макс ішов поруч. Потім трохи попереду. Потім знову поруч. І весь цей час мовчав. Не той спокійний, звичний мовчазний Макс, який просто думає. Ні.

Цей був десь далеко. Настільки далеко, що кілька разів ледь не перечепився об коріння дерев. Я це бачила. І старанно стримувала сміх.

Ліс поступово рідшав. Дерева відступали. І нарешті між ними з'явилася вода. Велике озеро. Настільки велике, що я не одразу побачила протилежний берег. Вода була темно-синя, майже чорна в центрі. Навколо росла висока трава. Подекуди виднілися великі валуни.

Місце було красивим. І майже без людей.

— Тут можна тренуватися.

Його голос повернув мене до реальності. Я подивилася на нього. Він стояв біля води. Руки за спиною. Плечі напружені. Погляд спрямований кудись у далечінь. Знову думає.

Я важко видихнула.

— Добре.

— Тут багато місця.

— Бачу.