Глава 6

Макс

Я вийшов зі стайні не одразу.

Залишився стояти біля дверей, спиною до каменю, поки повітря в грудях знову стало рівним. Усередині було надто багато відчуттів, які не вкладались у звичні рамки: не страх, не тріумф, не захват. Усвідомлення.

Вона — не дика.

Вона — свідома.

І це означало проблеми.

— Ти надто довго там був, — сказав батько.

Він стояв у кількох кроках, у тіні колони. Я не чув, як він підійшов. Як завжди. Його руки були складені за спиною, постава — розслаблена. Зовні він виглядав задоволеним. Це мене насторожило.

— Я дивився, — відповів я рівно.

— Ти торкався, — уточнив він.

Я повернув голову і подивився йому прямо в очі.

— Так.

Він не здивувався. Лише ледь посміхнувся — так, як посміхаються люди, які вважають, що події йдуть за планом.

— І? — запитав він.

— У неї пошкоджене крило, — сказав я. — Стара травма. Неправильно зрощена. Якщо її змусити літати зараз — вона або впаде, або зламається остаточно.

Батько зітхнув. Повільно. Наче я щойно сказав щось нудне.

— Це виправно, — відповів він. — Дракони міцні.

— Не якщо їх ламають системно, — різко відповів я. — Вона не “витримає”, вона адаптується. Адаптація — це не зцілення.

Його погляд став уважнішим.

— Ти говориш як лікар, — зауважив він.

— Я говорю як той, хто не хоче втратити актив, — сказав я холодно. — Якщо вам потрібні “дитинчата”, як ви висловились, то вам потрібна жива, сильна дракониця. Не зламане тіло з інстинктами.

Він тихо засміявся.

— Ти нервуєш, — сказав він. — Це погано для переговорів.

— Це добре для меж, — відповів я. Між нами повисла пауза. Я знав, що він оцінює — вигоду.

— Ноктір підійшов до неї, — сказав він нарешті. — І вона не зірвалась. Це добрий знак.

— Це знак, що вона не реагує автоматично.

— Тим краще, — сказав він. — Усвідомлена самка — краща матір.

Мене перекосило.

— Вона не “самка”, — сказав я. — Вона істота з розумом і може більше не підпустити твого дракона.

Батько подивився на мене довше, ніж зазвичай.

— Обережно, Еліаре, — сказав він тихо. — Ти зараз говориш не як крон-принц.

— Можливо, — відповів я. — Але саме тому я тут.

Він знову посміхнувся. Цього разу — холодніше.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав він. — Після того, як вона злетить.

— Вона не злетить, поки я не дозволю, — відповів я.

Він не став сперечатись. Це було гірше, ніж суперечка.

Тієї ночі я не спав.

Я сидів у своїх покоях, переді мною лежали старі записи — не офіційні, не затверджені радою. Те, що зберігали ті, хто працював із драконами, як із живими істотами. Там не було красивих формулювань. Лише факти.

Стара травма крила. Компенсація через протилежний бік. Поступове відновлення через контрольований рух. Ніякого примусу. Я прийняв рішення ще до світанку.

Наступного дня я повернувся в стайні раніше, ніж зазвичай. Вона вже не спала. Сиділа, підібгавши лапи, крила складені акуратно, голова піднята. Вона дивилась, як я заходжу. Спокійно. Без агресії.

— Доброго ранку, — сказав я, сам не знаючи, навіщо.

Вона пирхнула. Коротко. Звично.

— Я прийшов не з травами, — сказав я. — Сьогодні ми будемо рухатись.

Я показав рукою на простір у стайні.

— Три кроки вперед. Один — назад. Без крил.

Вона дивилась на мене кілька секунд. Потім зробила саме так, як я сказав. Чітко. Без метушні. Я видихнув.

— Добре, — сказав я. — Тепер поворот. Обережно.

Вона виконала. І я вперше відчув не просто полегшення — впевненість. У собі. Я підняв погляд і побачив Ноктіра — він стояв за межами стайні, у тіні, спостерігав. Не втручався. Просто дивився.

— Він не заважає, — сказав я вголос. — Але він не буде тут постійно.

Вона подивилась на мене. Її погляд був уважний. Зосереджений.

— Я не дозволю використовувати тебе як…, — сказав я але все ж не зміг підібрати вірне слово — не дозволю ламати тебе заради швидкого результату.

Вона знову пирхнула. Але цього разу — м’якше. Я зробив крок ближче.

— Це не обіцянка, — сказав я. — Це факт.

Вона повільно нахилила голову. І я зрозумів: вона прийняла не мою владу. Срібна прийняла мою позицію.

Емілі

Якщо хтось сказав би мені місяць тому, що я буду вчитися ходити заново в тілі дракона, я б порадила йому звернутися до психіатра.

Тепер же це була моя реальність. Ранок починався однаково. Я прокидалася раніше за людей. Спочатку приходили запахи. Волога солома. Камінь, який за ніч охолов. Сіно. Дим від факелів.

Люди. Кожна людина пахла трохи по-різному. Я давно навчилася розрізняти наглядачів за запахом навіть без погляду. Один пах мастилом і металом. Інший — кіньми. Третій постійно носив якісь трави.

А потім приходив він. Макс. Його запах я впізнавала одразу. Шкіра. Сталь. Трохи чорнила. І ще щось дуже дивне - спокій. Не той показний спокій, який люди демонструють оточуючим. Справжній.

Я лежала, підібгавши лапи під себе, і спостерігала, як він заходить до стайні. Останнім часом це стало звичкою. Спостерігати.

Не тому, що він був моїм господарем. Від самої думки мене досі перекошувало. Просто він був... цікавим. Люди зазвичай поводилися переді мною однаково.

Боялися. Захоплювалися. Панікували. Макс робив щось середнє. Іноді мені здавалося, що він забуває, що я дракон. А іноді — що пам'ятає про це занадто добре. Сьогодні він знову приніс якісь записи. Почав говорити про якісь рухи та й таке. Мене це не дуже і цікавило але спостерігати за ним було весело. Мабуть так на мене дивились мої пацієнти?

Я повільно розгорнула плечі. Рух уже не викликав такого болю, як раніше. Принаймні лівий бік. Праве крило все ще нагадувало про себе. Не гостро. Наче хтось залишив усередині кістки іржавий цвях. Я піднялася на лапи.