Глава 5

Я помітив крило не одразу. Спершу — хода. Потім — асиметрія.

Вона ступала впевнено, але кожен раз, коли намагалася змінити напрям або розгорнути крила ширше, її тіло на частку миті зраджувало її. Занадто швидко для стороннього ока.

Праве крило рухалося інакше. Не гірше — обережніше. Вона берегла його так само, як воїн береже стару рану, яку ніколи не лікували правильно.

Мене це злило. Не на неї — на тих, хто був причасним до її травми. На тих, хто вважав, що срібло можна ламати й воно все одно блищатиме.

Я стояв біля огорожі поля, стискаючи пальці в рукавичках так, що шкіра скрипіла. Поруч хтось щось говорив — не слухав. Я дивився лише на неї.

На мою. Коли з протилежного боку поля поворухнулася тінь, я напружився миттєво.

Дракон батька.

Величезний, старший, важкий, із лускою кольору попелу й очима, в яких було більше досвіду, ніж у половини моїх генералів. Він рухався повільно, але кожен його крок означав силу, яку не варто випробовувати. Досі не розумію, як батько зміг вмовити магів, щоб його контролювали. Та і скільки ж сил потрібно. З моєю Срібною все інакше. Поки вона спала, було накладенно печать і із-за того, що не було супротиву, все пройшло гладко та без жертв. Але… не час відволікатись.

Я зробив крок уперед автоматично.

— Не зараз, — тихо сказав я, навіть не усвідомлюючи, кому саме: дракону чи долі.

Якщо він підійде ближче — вона може злякатись. А якщо злякається, з її крилом… Я не встиг закінчити думку.

Вона його відчула першою. Повернула голову. Напружилась. Я вже приготувався до рику, до удару хвостом, до хаосу.

Нічого.

Вона завмерла — і не зробила жодного різкого руху. Він зупинився за кілька довжин хвоста. Не тиснув. Не демонстрував домінування. Просто був.

І вони…подивились одне на одного. Спокійно.

Батько з’явився поруч зі мною тихо, як завжди, коли хотів бачити більше, ніж дозволяв показати.

— Гарно, — сказав він і повільно видихнув, ніби смакуючи момент. — Дуже гарно.

Я не відвів погляду від поля.

— Він може їй нашкодити, — відповів я холодно.

Батько засміявся. Низько. Задоволено.

— Ти надто багато думаєш, сину. Подивись на них. Вони знають, що роблять.

Я бачив.

І саме це мене лякало.

— В них будуть гарні дитинчата, — продовжив він так, ніби говорив про нових коней. — Срібло і ніч. Сила і розум. Вони всі залишаться в імперії. Ми відновимо рід драконів так, як він мав бути.

Я відчув, як у грудях щось стислося.

— Вона не інкубатор, — сказав я різко.

Батько повернув голову. Його погляд був уважний. Вивчаючий.

— Вона — символ, — спокійно відповів він. — Як і ти.

Я не відповів. На полі вони вже лежали — два величезних тіла, як два коти на сонці. Спокійні. Розслаблені.

І я вперше подумав: вона обрала не мене, але й не його. Але з чого взагалі в мене такі думки. Вона дракон…Дракон… Вона мій дракон. Ось у чому справа. Так?

Тієї ночі я не витримав. Я прийшов у стайні пізно, коли більшість світел уже згасла. Вона спала. Скрутившись клубком, так щільно, що її срібна луска здавалася суцільним панциром. Дихання було рівне, глибоке. Повітря вібрувало від кожного видиху. Це було чути не вухами — грудьми. Глибокі вдихи і видихи проходили крізь повітря хвилею. Стайня ніби дихала разом із нею.

Я зупинився за кілька кроків. Вперше — так близько. В руках у мене були трави. Мазі. Запах гіркий, різкий — я сам їх готував, за старими записами, які не призначалися для людей.

Я не знав, чи дозволить вона… Але це все ж вірно? Чи ні? Та зараз найвлучніша можливіть тому, що вдень там завжди хтось є: наглядачі, охорона, люди батька, чужі очі.

Вночі — простіше. Факелів залишили небагато. Світло було низьким і нерівним, воно різало камінь тінями. Пахло сіном, старим деревом, мастилом на петлях, гноєм — слабко, здалеку, і ще… теплом живої істоти, яка дихає поруч.

Я йшов повільно. Без шуму. На мені був темний комзол без парадних елементів, без плаща. Рукавички — тонкі, щоб не ковзали пальці. Під комзолом — сорочка з високим коміром. Усе просто, щоб не зачепитися за щось і не виглядати як людина, яка прийшла “милуватися”.

У лівій руці — шкіряна сумка. Всередині — трави, мазі, бинти, маленький ніж, не для зброї — для зрізу сухої тканини або очищення. Я взяв це не з королівських аптек. Там забагато язиків. Я взяв це зі сховку, який у мене залишився ще з підліткових років, коли я вперше зрозумів: у палаці знання — це теж влада, і її не треба роздавати.

Я підійшов ближче й побачив її.

Срібна лежала, скрутившись клубком, так щільно, що з боку її можна було б прийняти за обвалений шматок скелі, якби не рух — повільний, майже непомітний — з кожним вдихом. Луска в темряві не блищала, а світліла глухо, наче метал, який давно не полірували. На ребрах — тонша. На плечах і шиї — щільніша, жорстка, як пластини. Крила були складені вздовж спини, але навіть у складеному стані виглядали масивними, важкими.

Я одразу знав, де шукати проблему. Праве крило. Вдень я бачив, як вона його береже. Занадто точно. Я зупинився за кілька кроків і не рухався. Дивився. Оцінював. Дихав повільно. Мені потрібно було, щоб вона прокинулась не від страху.

Тому я не торкався нічого. Не говорив. Я відкрив сумку і дістав трави. Запах пішов одразу, різкий, гіркий, з хвойною нотою. Я змішав дві сухі суміші — одну для зняття запалення, іншу для зігріву м’яза і сухожиль. Додав густу мазь на основі смоли — вона липка, темна, але працює.

Я не знав, чи працює це на драконах так само, як на конях або людях. Але я знав, що запалення, біль і стара травма — це універсально. М’яз або працює, або компенсує. Компенсація з часом ламає інше.

Я поставив чашу на низький камінь і почав розтирати суміш пальцями в рукавичках. Рухи були повільні, спокійні. Наче я роблю звичну справу.

Вона ворухнулась. Не піднялась. Просто змінила положення голови. Її ніздрі поворухнулись. Повітря втягнулося.  Я завмер. Не тому, що злякався — тому що від цього моменту усе залежало від того, як я поведу себе далі.