Глава 4

Я стояла напружена, готова рвонути будь-якої миті, а він… він не поспішав. Це дратувало більше, ніж якби він одразу кинувся.

Його присутність тиснула — як темна гора, що раптово опинилась поруч. Він не рухався різко, не гарчав, не демонстрував силу відкрито. Просто був. І цього було достатньо, щоб повітря навколо стало густішим.

“Не напружуйся так,” знову пролунало в моїй голові.

Я стиснула щелепи.

-Я не боюсь тебе, — подумала я, вкладаючи в думку максимум жорсткості. - І мені байдуже, що ти думаєш.

Він повів головою — повільно, ліниво, ніби потягнувся після сну.

“Брешеш,” відповів він спокійно, - “Але це нормально. Ти щойно прокинулась у чужому тілі.”

Його тон був не зневажливий. Швидше… байдужо-констатуючий. Як у того, хто бачив таке не раз і не два.

Я зробила ще крок убік, збільшуючи дистанцію, і обережно опустила хвіст на землю. Не різко. Не демонстративно. Просто — щоб трохи зняти напругу з попереку. Тіло одразу відреагувало: м’язи на спині трохи “відпустили”, дихання стало рівнішим.

Добре. Значить, так можна.

— Ти говориш у моїй голові, — спробувала я сформулювати думку чітко, не розсипаючись на емоції.

Слова…

Вони з’являлися повільно, але вже не хаотично. Він кліпнув повіками. Один раз. Ліниво.

“А де ж іще? У тебе в пащі я говорити не збираюсь.”

Я ледь не фиркнула.

Сарказм. У дракона.

— Хто ти? — запитала я подумки.

Фраза вийшла простіша, ніж я очікувала. Не розсипалась. Не “пливла”.

Він нарешті зрушився з місця і зробив півкроку вперед, потім зупинився — так, щоб між нами лишалось кілька довгих хвостів відстані.

“Мене звати Ноктір.”

Ім’я “лягло” важко, але чітко. Наче шматок каменю, який знає своє місце.

Ноктір.

Пасує.

— Ти… не виглядаєш зацікавленим у тому, що відбувається, — подумала я, і цього разу в думці прозвучала іронія.

Він знову повів головою — цього разу трохи більше, ніби позіхнув. Його байдужість була настільки щирою, що мене це збило з пантелику.

- Вони метушаться,- продовжив він- люди будують плани. Вигадують собі, що знають, як працюють дракони. - Я відчула, як у ньому піднімається ледь помітне… роздратування. Не лють. Не злість. Скоріше — нудьга.

- Вони йолопи,-  сказав він прямо. - Вони не знають про нас майже нічого.

Я глянула в бік людей біля огорожі. Вони все ще стояли там. Спостерігали. Обговорювали щось між собою. Мені раптом стало дивно — ніби я дивлюсь на них не знизу вгору, а зверху вниз. Дивне відчуття.

— А ти знаєш? — подумала я. — Знаєш більше за них?

Ноктір опустив голову трохи нижче, а потім… ліг. Просто взяв — і ліг на землю, важко, зручно, так, що трава під ним прим’ялась одразу. Він витягнув передні лапи, поклав на них голову і напівзаплющив очі.

Я завмерла.

Що?..

- Звісно,-  відповів він, не відкриваючи очей. - Я дракон. -Я кілька секунд просто стояла і дивилась на нього. Дура, ну звісно він знає більше. Від цього навіть соромно стало. Як же мені холітось повернутись до себе в ліжко та скрутитись калачиком. Я навіть за роботою вже скучила.

Він лежав.

Розслаблений.

Повністю відкритий.

Наче поруч не було ні людей, ні мене.  Це було… обеззброююче.

- Ти ж тільки що тиснув, провокував.

- Ага, було таке, тільки мені стало не цікаво. - Ліниво відповів він.

Мене це обурило.

Нецікаво?!

— Ти серйозно? — подумала я різко. — Ти тільки що ліз мені в голову, говорив про потомство, про плани…

- Це не плани,- перебив він. - Це очевидність. - Він перевернув голову трохи на бік, відкрив одне око і подивився на мене.

Я відчула, як напруга всередині… спадає. Не повністю. Але значно. Цей дракон не тиснув і це трохи розслабляло.

Він просто ліг — і чекав, чи я зроблю щось дурне. І я раптом зрозуміла: він поводиться як кіт, який уже знає, що миша нікуди не дінеться.  Це було принизливо. І заспокійливо водночас.

Я повільно опустилась на землю навпроти нього.

Не лягла одразу — спочатку присіла, підібгавши задні лапи, тримаючи крила напівскладеними, щоб у будь-який момент піднятись. Тіло протестувало — особливо праве крило, але я підібрала позицію так, щоб не тиснути на нього.

Земля була теплою.

Трава — м’якою.

Ми виглядали… безглуздо. Два величезних дракони, що лежать один проти одного, як два ледачих коти на сонці.

Ноктір позіхнув — по-справжньому. Широко. Так, що я побачила його ікла, язик, глибину пащі.

- Тобі стане легше,- сказав він. - Мислити. Формулювати думки. Тіло вже почало приймати тебе.

— Звідки ти знаєш? — подумала я.

- Бо ти вже не кричиш усередині в паніці та відчуваєш все своє тіло, яким вже гарно керуєш. Правда як новонароджена але це нормально. - відповів він.

Я прислухалась до себе. Він мав рацію. Думки вже не розлітались. Фрази складались самі. Я відчувала межі тіла — де можна напружитись, а де ні.

— Я не вона, — сказала я подумки чітко. — І не знаю, де вона.

Ноктір відкрив друге око. Подивився уважніше. Але без напруги.

- Я знаю,- відповів він. - Тому й було цікаво.

— Цікаво що? — запитала я.

- Як довго ти протримаєшся,- сказав він чесно.

Я ледь не посміхнулась. Усередині. Він перестав реагувати на мої дрібні рухи. Не відкривав очей, коли я зрушувала лапу. Не відповідав одразу, коли я думала щось не надто важливе. Наче… йому справді стало лінь.

Я дивилась на нього і раптом зрозуміла: цей дракон не агресивний.

Він — старший. І саме тому небезпечний.

Я повернула голову в бік людей. Вони теж ніби розслабились, коли побачили, що ми лежимо. Напруга на полі зменшилась.

Макс все ще дивився. Його злість нікуди не зникла. Але тепер у ній з’явилось щось нове — зосередженість.

Ти теж не розумієш, що тут відбувається, — подумала я. — Так само, як і я.