Глава 3

Він мене дратував. 
Стояв рівно, дивився прямо, говорив так, ніби світ звик виконувати його слова. Наче я — чергова стіна, яку можна обійти наказом. Чергова істота, яку можна назвати і вписати в папери. 
Я ходила колами навколо нього й гарчала не тому, що хотіла напасти. 
Я гарчала, бо шукала як мені його вмістити в пространство. Не розуміла важкості тіла. Моє тіло було величезним. Неймовірно важким. Кожен крок — це не просто рух, це перенесення маси, тиску, балансу. Лапи торкались каменю м’яко, але в кожному русі була сила, здатна розчавити людину, якщо я дозволю. 
Я дозволяти не хотіла. 
Я відчувала м’язи — не окремо, а шарами. Коли рухалась, вони перекочувались під лускою, ніби жива система важелів. Хвіст реагував на емоції швидше за думки. Крила — важкі, складені, тягнули спину, як чужі кінцівки, що ще не стали моїми. 
Я знала, що він за мною стежить. 
Я бачила, як його погляд рухається не хаотично — він оцінював. Плечі. Шию. Крила. Як лікар оцінює пацієнта, тільки без співчуття. Без метушні. 
Це злило ще більше. 
Ти думаєш, що розумніший. Бісить. 
Я гаркнула глибше, з грудей. У горлі прокотився рокіт — не звук, а попередження. Повітря затремтіло. Факели на стінах хитнулись. 
Він не відступив. 
— Досить, — сказав він. 
Слово просте. Чітке. Командне. Мене перекосило від люті. Хто ти такий, щоб казати “досить”? 
Я зробила коло ширшим. Потім звузила. Наблизилась. Відійшла. Відчувала, як тіло слухається — не інстинктів, а намірів. Це було дивно. Я не “кидалася”. Я вирішувала, як саме рухатися. 
І раптом усвідомила: я намагаюсь щось сказати. 
Не гарчати. Не рикати. 
Сказати. 
Я відкрила пащу — і замість слів вийшов гарячий подих і глухий звук. Я стиснула щелепи. Спробувала знову. 
Нічого. 
Гнів змішався з панікою. 
Ні. 
Ні. 
Я не тварина. 
Я різко вдарила хвостом по підлозі. Камінь тріснув. Звук віддався у грудях і… заспокоїв. Тіло відреагувало правильно. Очікувано. Як добре налаштований механізм. 
Це трохи охолодило голову. 
Він назвав мене ім’ям. 
Сільверіанн. 
Від цього слова всередині щось різко стиснулось, ніби мене схопили за нутрощі. Це було не моє. Чуже. Нав’язане.  
Я рикнула різко, показуючи зуби. Не на нього — на саме слово. 
— Добре, — сказав він. — Не Сільверіанн. 
Я завмерла. 
Не тому, що зраділа. 
Тому що він почув. Він подивився на мене інакше. Не як на загрозу. Як на істоту, що відповідає, але не мовою, до якої він звик. 
— Срібна, — сказав він. 
Це було краще. Не ідеально, але краще. Я гаркнула, але слабше. Без удару хвостом. Просто звук. 
Він щось говорив. Про накази. Про ланцюги. Про людей за дверима. Я ловила сенс не з кожного слова — з інтонацій. З пауз. З того, як він не поспішав і не відводив погляд. 
Я почала розуміти, як працює моє тіло. Коли я злилась — хвіст напружувався першим. Коли була готова до стрибка — плечі “підбирались”. Коли сумнівалась — вага йшла назад, на задні лапи. 
Це знання приходило не з пам’яті. 
З відчуття. Як правильно це все робити.  Він стояв і не рухався зайвого. Не хапався за зброю. Не кликав інших. І це… насторожувало. 
Ти думаєш, що керуєш. 
Подивимось. 
Я підійшла ближче. Дуже близько. Моя голова була напроти його обличчя. Я відчувала запах його шкіри, тканини, металу ґудзиків. Він пах не страхом. Він пах контролем і потом після тренування. Я могла це все зрозуміти тільки глибше втягнувши носом його запах. Дивно. Навіть цікаво. 
Я відкрила пащу.  Ще трохи — і могла б відкусити голову. Він не ворухнувся. Я бачила це чітко: жоден м’яз не здригнувся. Серце не видало паніки. Лише напруга — рівна, зібрана. 
Це збило. 
Чому ти не боїшся? 
Я закрила пащу і відступила на півкроку. Не тому, що злякалась. Тому що цікаво. 
Він щось сказав. Про вибір. Про корону. Про те, що мене зламають, якщо я не буду керованою. 
Слова були жорсткі. Але чесні. Добре. Поки я буду розбиратись з усім, що тут відбувається, можу і потерпіти такого…таку людину. 
Я знову обійшла його колом. Повільніше. Не рикала постійно — лише тихий рокіт у горлі, як буря десь далеко. 
І тоді я зрозуміла: він бачить, що я розумію. 
Це його насторожило. Я відчула це в тому, як він трохи змінив позицію ніг, як зосередив погляд. 
Так. Я не така, як ви думаєте.  
Коли він покликав когось за дверима і наказав не палити трави — я вдихнула глибше. Повітря стало чистішим. Менш липким. 
Але все одно було задушливо. 
Я підняла голову й різко махнула нею вгору, у бік стелі. Потім — крилом, не розкриваючи, а лише зрушивши повітря. Зробила це двічі. 
Вікна. 
Я знала це слово. Я не знала, звідки. Мої думки плутались, а спогади просто стали якоюсь кашею. В мені наче все змішалось в одну густу субстанцію. 
Я подивилась на нього і повторила рух. Наполегливіше. 
Він не зрозумів одразу. Але потім прослідкував за напрямком мого погляду. Підняв очі. Побачив зачинені отвори високо під стелею. 
— Відкрити, — наказав він. 
Я почула, як метал скрипить. Як кам’яні заслони зсуваються. І раптом — повітря. 
Свіже. Холодніше. Живе. Світло лягло на луску інакше. Не жовте від факелів — біле, денне. Я вдихнула повними грудьми й відчула, як напруга трохи відпускає. 
Я подивилась на нього знову. 
Він дивився уважно. Без тріумфу. Без “я був правий”. 
Це… було прийнятно. 
— Мене звати Макс, — сказав він. 
Я запам’ятала. 
Макс. Ім'я більш звичне для мого розуміння ніж я думала. Я не відповіла. Але й не гаркнула. 
Коли він пішов, стайня спорожніла. Люди за дверима були, але далеко. Мене не чіпали. Не палили. Не кричали. 
Мене не випускали ще кілька днів. 
Я злилась. Я ходила. Я лежала. Я вчилась рухатись обережно, щоб не розбивати все навколо. Я пробувала розкладати крила — і кожен раз відчувала, як вони важать тонни. 
Особливо праве. 
Воно боліло інакше. Не як від перевтоми. Глибше. Стара травма. Неправильно зрощене. Коли я напружувалась, біль ішов від основи крила до плеча, тягнучий, знайомий. 
Хтось тебе ламав, — подумала я. 
До мене. 
Коли нарешті двері відчинились повністю й мене вивели — не силою, а жестами — переді мною розкинулось поле. 
Величезне. Зелене. Відкрите. 
Я ступила на землю й завмерла. Ніхто не тримав. Ніхто не кричав. Ніхто не забороняв. Я зробила кілька кроків. Потім ще. Серце билося швидко. 
Летіти. Мені треба летіти. Це було як щось звичне в моїй голові. Наче я була для цього народжена, щоб бути унебі. 
Я розправила крила. Біль накрив миттєво. Вага потягнула вниз. М’язи не слухались. Праве крило сіпнулось — і різкий спалах болю змусив мене впасти на передні лапи. 
Я гаркнула — від злості, не від страху. Я спробувала ще раз. Повільніше. Обережніше. Крила тремтіли, як у того, хто ніколи не літав сам. 
Я зрозуміла головне: це тіло — сильне, але не ціле. І якщо я хочу свободи, мені доведеться навчитись його слухати так само уважно, як він — мене. 
Після першої спроби злетіти я довго не рухалась. 
Стояла на полі, опершись вагою на передні лапи, і дихала так, ніби мене щойно витягнули з-під завалу. Повітря заходило глибоко, в груди, але було іншим, не людським — воно ніби проходило ширшим каналом, наповнювало не легені, а величезну порожнину всередині, де кожен вдих важив більше, ніж моє колишнє тіло. 
Запахи били одразу всі разом. 
Трава — різка, мокра, із землею. 
Гній — десь збоку, вітром тягнуло від стайнь. 
Дим факелів — слабкий, уже майже не відчутний. 
Кров — тонкий слід, не мій, з учорашнього корму, що в’ївся в зуби й піднебіння. 
Я ковтнула — і відчула, як язик важко рухається, як щелепи змикаються інакше, як у мене всередині є сила стискання, яку я ще не контролюю. Коли я ковтаю, у горлі проходить низька вібрація, майже звук. Ніби тіло саме хоче рикнути на кожен рух. 
Біль у правому крилі нікуди не подівся. 
Він сидів не на поверхні — глибоко, біля основи. Коли я намагалася розгорнути крило, біль йшов гострою лінією і зупиняв дихання. Наче хтось колись зламав кістку, а потім зробив вигляд, що “зростеться”. Зрослося — але не так. Не там. Не правильно. 
Окей. Значить, спочатку — аналіз. Потім — дія. 
Я примусила себе не панікувати. Паніка — це різкі рухи. Різкі рухи — це неконтрольована сила. А тут за будь-яку помилку платиш не синцем, а чиєюсь смертю. Та ще й моїм болем. Треба розібратись з цим більш детально. Якщо я не зможу взлетіти, то скоріш за все і не зможу втекти.  
Я підняла голову й повільно оглянулась. 
Вони були всюди — але на відстані – люди. Вони були такими маленькими, слабкими і мабуть смачними. Від цієї думки я вся напружилась. Наче вона була не моя і моя. 
Охорона стояла по периметру поля: не близько, але так, щоб бачити. Люди в темних плащах або в коротких куртках, з ременями, з чоботами, що блищали від мастила. У декого на плечі — герб. У декого — спис. Вони не підходили. Не робили різких рухів. Вони просто дивились. 
Спостерігачі. 
Я злісно зітхнула — гаряче повітря вирвалося крізь ніздрі. Мені хотілося рявкнути: “Геть”. Але я не могла навіть вимовити слово. 
Тому я зробила інше. 
Повільно перенесла вагу назад, на задні лапи. Відчула, як працює стегно, як м’язи утримують тіло, як сухожилля натягуються і стискаються. Потім — вперед. Ліворуч. Праворуч. Маленькі зміщення центру тяжіння, як на тренуванні з реабілітації — тільки тут моє тіло важило стільки, що кожен сантиметр зміщення змінював поле під лапами. 
Я зробила крок. 
Камінь був далі, тут — земля. М’яка. Нерівна. Лапа втискається — і я одразу розумію: якщо рухнути різко, провалюсь, впаду, вдарюсь крилом, а там — стара травма. 
Я зробила другий крок. 
Дихання вирівнялось. Рик у горлі притих. Я почала чути дрібніші речі: як шурхотить трава, як клацає шкіра на ременях у людей, як хтось тихо каже щось іншому. 
Я зупинилась і зробила те, що робила би, якби це був пацієнт. 
Оцінила симетрію. 
Ліве крило — важке, але рухається більш-менш. 
Праве — затримка на старті, біль, мікротремор у м’язах. 
Баланс — трохи зміщений вліво, бо я підсвідомо бережу правий бік. 
Значить, я буду рухатись так, щоб не провокувати праве крило. 
Я повільно підняла ліве крило — не розкрила, а підняла як лопатку. Відчула, як м’язи під лускою оживають, як спина “підбирається”, як ребра працюють разом із рухом. 
Потім ледь-ледь — праве. 
Біль вдарив одразу. 
Я зціпила щелепи. Рик сам піднявся з грудей, але я його втримала, згорнула в горлі, як ковтають крик. 
Контроль. Тільки контроль. Мене не чіпали. Але я відчувала, як вони “фіксують” кожен мій рух. Не як турботу. Як оцінку. 
І це знову злило. Я була наче під лупою. Мурахою яку досліджують. 
Я пройшлася ще трохи — рівно, без поспіху. І тоді відчула інший запах. 
Не людський. 
Дим, метал, піт — усе це було фон. А цей запах ішов хвилею: гарячий, сухий, темний. Наче обпалена смола. Наче ніч після грози. Він був настільки сильний, що я відчула його ще до того, як побачила джерело. 
Я завмерла. 
І повільно повернула голову. 
Він стояв далі — на межі поля, біля огорожі, де трава була витоптана в чорну землю. 
Дракон. 
Самець. 
Більший за мене. Значно. Він не був “просто більший”. Він був такої маси, що навіть стоячи нерухомо, виглядав як загроза. Чорний, як ніч, без блиску, луска матова, ніби поглинає світло. Груди широкі. Шия товста. Крила складені, але я бачила їх розмах навіть у складеному стані — як складена буря. 
Очі я не розгледіла одразу, бо він стояв так, щоб світло падало йому на спину. 
Він дивився на мене. 
Я не рухалась. Я зробила вигляд, що мені байдуже. 
Він не ворухнувся. Але я відчула: він “підбирає” мене поглядом, як хижак оцінює дистанцію. 
Мій хвіст напружився автоматично. Я розслабила його силою волі. 
І тут в моїй голові прозвучав голос. 
Слова. 
Чіткі. Впевнені. Чужі. 
“Ти не вона.” 
Я застигла так, ніби мене вдарили струмом. Від страху? Ні. Від того, що це неможливо. Телепатія? Це що таке взагалі? Такого не існує! Не існує же? Якого чорта тут відбувається? Тільки такої фігні мені не вистачало. 
Я різко повернула голову на нього. М’язи в шиї натягнулись. Погляд вчепився. 
Він стояв так само. Але я відчула — він “посміхається”. 
“Цікаво,” продовжив голос у моїй голові. “Як так сталося? Срібна мала бути… іншою.” 
Я не знала, як відповісти. 
Я взагалі не була впевнена, що можу “думками”. Але коли я спробувала зосередитись, у мене всередині наче натягнулась нитка — від грудей до скронь. 
Хто ти? — подумала я, вкладаючи в це весь метал і злість, які могла. 
Він зробив один крок. 
Земля під ним ніби здригнулась. Не від звуку — від ваги. 
«А хто ти?» 
Його голос був рівний, без емоцій. Але під ним — азарт. Холодний, мисливський. 
Я відчула, як моє тіло реагує: плечі “підбираються”, лапи твердішають, голова опускається трохи нижче — позиція, готова до ривка. 
Я примусила себе стояти спокійно. 
Не піддавайся. 
Він зупинився ближче. Тепер я бачила його очі. 
Темні, але не чорні. З відблиском — як темний бурштин або крижана ніч. Погляд прямий. Дуже усвідомлений. Не “звір”. 
“Ти не знаєш, так?” — його голос став тихішим, ніби він нахилився ближче. 
Я відчула, як по лусці проходить дрібний холод, хоча повітря тепле. Це було всередині — нервова реакція. 
Так. 
Я не хотіла визнавати. Але не могла заперечити. 
Він зробив ще один крок. Повільно. Як на полюванні, коли здобич не тікає, і її треба “підштовхнути” страхом. 
“Мені цікаво, як тебе сюди занесло,” сказав він. “Бо якщо ти не вона… то де вона?” 
Мені стало гидко. Не від питання — від того, як він це смакував. Наче у нього свято. 
Я вдавано розслабилась. Повільно опустила голову, ніби мені нудно. Але очі не відводила. 
Ти хижак, — подумала я. І зараз я — твоя здобич. 
Я відчула рух на дальній стороні поля. 
Люди збудилися. Хтось показав пальцем. Хтось заговорив швидше. 
Я побачила вдалині принца. 
Макс стояв біля огорожі, на підвищенні, щоб бачити поле. Комзол темний, золоті елементи блищать на сонці. Волосся чорне, акуратне. Він дивився уважно — і злісно. 
Я відчула його злість навіть на відстані. Не зрозуміла тільки — на кого. 
На мене? На нього? На ситуацію? 
Поруч із Максом стояв інший чоловік. Вищий за середнього, широкоплечий, у легшому одязі, не такому офіційному. Він сміявся — справді сміявся, відкрито, так, ніби зараз не поле з драконами, а якийсь турнір або вистава. 
Його настрій був надто хорошим для того, що відбувалося. 
Мене це насторожило сильніше, ніж чорний дракон. 
Чорний зупинився, теж кинув погляд у бік людей. 
“О,” сказав він у моїй голові. “Тепер зрозуміла?” 
Зрозуміла що? — подумала я. 
Він не відповів одразу. Зробив коло навколо мене — не близько, але так, щоб я відчула його масу з боку. Як тиск у повітрі. Як темну стіну. 
“Вони не чіпають тебе,” сказав він. “Бо ти цінна.” 
“Не за те, що ти сильна, рідкісна, а за те що ти моя майбутня пара.” 
Я ледь не зірвалась на рик. 
Пара? 
Він “посміхнувся” знову — тим внутрішнім відчуттям, від якого хочеться вдарити. 
“Вони хочуть потомство. Срібло і ніч. Імперія любить символи. Їм потрібні малята з правильною кров’ю.” 
Мене наче облили холодною водою. 
Я не була дурною. Я розуміла, що у світі імперії все — інструмент. Але почути це так прямо… від нього… з таким задоволенням… 
Я різко підняла голову і гаркнула. Голос вийшов низький, важкий, із рокотом, що прокотився полем. 
Люди біля огорожі заворушилися. Хтось відступив. Хтось підняв спис. 
Макс не ворухнувся. Але його щелепа стиснулась. 
Чорний дракон навіть не здригнувся від мого рику. 
“Ти злишся,” сказав він. “Але ти нічого не зміниш, якщо крила не слухаються.” 
Його голос вдарив по найболючішому. 
Я відчула праве крило як гирю. Як кайдан. Як доказ того, що моє тіло — не ідеальне, як вони очікують. 
Я зробила крок назад, щоб збільшити дистанцію між нами. Потім ще один. Повільно, не показуючи страху. 
Він не гнався. Він просто йшов так, щоб я відчувала його присутність. Як тінь. 
Він грає, — зрозуміла я. Йому цікаво, чи я зірвуся. 
Я глянула в бік принца знову. 
Макс дивився так, ніби готовий увійти на поле і зупинити щось — але стримується. Його стримує не страх. Протокол. Статус. Те, що поруч стоїть цей веселий чоловік. 
Той чоловік знову засміявся і щось сказав Максу. Я не чула слів, але бачила жести: наче він показував на нас, як на ставок у грі. 
Макс відповів коротко. Різко. Йому явно не подобався цей сміх. 
Чого б йому злитися? — подумала я. — Він же сам “володіє” мною за законом. Хіба не так? 
І саме в цю мить я зрозуміла: якщо він злиться — значить, не все тут так просто. Можливо, він не просив цього.  
Чорний дракон зупинився напроти мене і, не зводячи погляду, сказав у голові: 
“Ти думаєш, що він твій захист?” 
“Ні.” 
“Він — твій власник. Ти подарунок крон-принцу,” сказав він. “А я — те, що зробить подарунок вигідним.” 
Я відчула, як у мені піднімається лють — холодна, не істерична. Така, що робить рухи точними. 
Я різко розгорнула ліве крило — демонстративно. Земля підняла пил. Повітря зрушилося. Праве крило боляче сіпнулося — і я ледь не скривилась від болю, але втрималась. 
Чорний дракон бачив це. Я знала. 
“Стара травма,” сказав він. 
Я гаркнула знову, і цього разу в моєму рику було не стільки страху, скільки обіцянки, що він пошкодує, якщо підійде ближче. 
Він зробив крок ближче — і я вперше відчула, що він не просто “говорить”. Він намагається притиснути мене психологічно. Як хижак, що знає: якщо здобич втрачає контроль — вона робить помилку. 
“То хто ти?” — запитав він. 
“Як тебе звати насправді?” 
Я не відповіла. Не могла. Але всередині мене спалахнуло: Емілі. І від цього стало боляче, як від удару в ребра. Я різко відвела погляд, щоб не показати слабкість. 
І тут я відчула: чорний дракон “зловив” це. Не слово — реакцію. 
“Цікаво.” 
Його цікавість була небезпечною. 
Бо він справді був мисливцем.