Глава 2

Я сидів у навчальній залі, де стіни були завішані картами кордонів і схемами фортець. На столі — папери, печатки, звіти. Запах чорнила й воску. Зліва — годинник, який відміряв секунди надто голосно, якщо прислухатись.

Наставник зайшов без стуку. Це означало: справа державна.

— Вам підготували дар, Ваша Високосте. Срібна дракониця. Чиста кров. Рідкісна.

Я закрив книгу не одразу. Дав собі секунду — рівно стільки, скільки дозволяло виховання.

- Дар. – Промовив так, наче спробував на смак. Це слово з дитинства звучало для мене однаково: обов’язок.

Я зробив паузу. Не тому що мене вразило. Тому що пауза дисциплінує співрозмовника. Дає зрозуміти: ти сказав важливе — я почув.

— Від кого? — уточнив я.

— Від імператора. Офіційно — подарунок крон-принцу.

Я кивнув. “Подарунок” у нашій родині — це не про задоволення. Це про контроль, символи й політичні вузли, які стягують імперію.

— Коли я можу її побачити? — спитав я рівно.

Наставник опустив погляд на папери, наче шукав правильне формулювання.

— Ще не час. Вона… нестабільна. Її тримають в імператорських стайнях. Наглядач уже попереджений. Вам передадуть, коли стане безпечно.

— “Безпечно” — поняття розтяжне, — сказав я.

— Ваша Високосте, наказ.

Я не сперечався. Не тому що погодився. Тому що сперечаються ті, в кого немає влади. Влада — це коли ти або виконуєш, або змінюєш правила, але не витрачаєш сили на слова.

— Добре.

Я повернувся до звітів. Прочитав кілька рядків. Запам’ятав цифри. Поставив підпис. Зробив вигляд, що моє життя не змінилось.

Але воно змінилось.

Бо навіть якщо я не бачив її, я вже знав: срібна дракониця — це не просто рідкість. Це актив. Це зброя. Це страховка. Це загроза. Це інструмент, який або стане моїм, або стане моєю проблемою.

Та і тієї ночі я не спав. Я лежав, дивлячись у темряву, і думав не про імперію, не про корону — про істоту, яка дихає сріблом і вогнем, і якій уже вирішили долю. Як і мою.

Сигнал прийшов на третій день.

Я був на ранковому тренуванні. У дворі для фехтування, де камінь встигав прогрітись ще до полудня. Піт стікав по скроні, рука тримала меч рівно, рух був відпрацьований тисячу разів.

Коли підбіг посланець, я зупинив двобій одним жестом. Мій партнер відступив без питань.

Посланець став на одне коліно.

— Ваша Високосте… вона прокинулась.

Я не запитував “хто”. Тут не було іншої “вона”.

— Стан? — коротко.

— Агресивна. Ланцюги… пошкоджені. Дим трав спершу подіяв, але вона швидко прийшла до тями. Наглядач просить… — він затнувся, — щоб ви не приходили зараз.

Я витер долонею піт з лоба. Подивився на меч — не тому що вагався, а щоб дати собі ще секунду.

— Передай наглядачу: я йду, — сказав я.

— Ваша Високосте…

— Я сказав.

Він підвівся і побіг.

Я повернувся до зброєносця.

— Комзол. Без плаща. Рукавички. І щоб ніхто не ліз поперед мене.

— Так, Ваша Високосте.

Я не поспішав. Не біг. Але кожен мій крок був швидший, ніж зазвичай. Різницю помітив би лише той, хто знає мене роками.

У покоях мене чекали двоє слуг і старший камердинер. Вони працювали мовчки, без суєти. Я стояв перед високим дзеркалом, голий по пояс. Шкіра ще була гаряча після тренування.

— Вода, — наказав я.

Піднесли миску. Я вмився холодною водою. Вона зняла піт і зайву м’якість з обличчя. Я не люблю виглядати втомленим. Втома — це сигнал.

Камердинер подав білу сорочку з високим коміром. Тканина щільна, якісна, без зайвих прикрас. Я просунув руки в рукави, застібнув манжети. Він підтягнув комір, закріпив застібку під горлом.

Далі — темні штани, пояс, чоботи. Вони сиділи так, щоб можна було рухатися швидко. Це не парад. Це стайня, де може відкусити голову те, що важить більше, ніж кінний загін.

Комзол принесли останнім.

Темний, майже чорний. Вишивка золотом по плечах і вздовж грудей — символи імперії, але стримано. Металеві ґудзики холодні, важкі. Коли я надів його, відчув звичну вагу — як броню, тільки для тих, хто не має права вдягати броню щодня.

Камердинер підтягнув тканину на плечах.

— Рукавички? — спитав він.

— Так.

Шкіра рукавичок щільна. Пальці сіли чітко. Я стиснув кулак. Рух не був обмежений.

— Зброя? — обережно.

Я подивився на нього.

— Ні. Нехай бачить, що я прийшов не битися. Але охорона — позаду. На дистанції. І жодного різкого руху. Якщо хтось злякається й смикнеться — я першим зламаю йому руку. Зрозуміло?

— Так, Ваша Високосте.

Я вийшов.

Дорога до імператорських стайнь зайняла менше часу, ніж зазвичай. Місто всередині палацу жило своїм життям: слуги, офіцери, писарі. Всі зупинялись і вклонялись. Я не реагував. Не тому що гордий. Тому що у мене зараз інша задача.

Біля входу до стайнь було більше людей, ніж мало б бути.

Я побачив наглядача ще здалеку — сивий, широкоплечий, з руками людини, яка все життя працює зі звірами, а не з придворними. Він стояв рівно, але очі видавали: він нервує.

Я підійшов ближче.

— Ваша Високосте, — сказав він і вклонився. — Я просив…

— Я почув, — перебив я. — Тепер слухай мене. Скільки людей всередині?

— Двоє доглядачів. Четверо охорони. Вона…

— Виведи всіх. Зараз.

Він відкрив рот.

— Вона трощить все, Ваша Високосте. Якщо її лишити…

— Виведи. — Я не підвищив голос. Просто зробив його твердішим. — Я не прийшов дивитися на натовп, який боїться. Я прийшов, щоб вона бачила одного.

Наглядач вагався секунду. Потім кивнув.

— Так.

Він махнув рукою. Двері стайні прочинились. Вийшов охоронець, потім ще один. Обличчя бліді. Один тримав руку так, ніби щось вибите.

— Без паніки, — сказав я їм. — І без героїзму. Відійти на десять кроків і стояти. Якщо хтось зробить різкий рух — я запам’ятаю.

Вони відступили.

Я глянув на наглядача.

— Трави палили?

— Так. Спершу її “повело”, але потім… вона наче прокинулась вдруге. Тільки зліша.