Глава 1

Емілі стояла над операційним столом уже сьому годину поспіль. Змінювались тільки пацієнти.

Ноги гуділи. Спина нила так, ніби хтось повільно вкручував у хребет гвинт. Зелений стерильний халат прилип до тіла, під ним — мокра від поту форма. Волосся було туго зібране під шапочкою, але кілька пасм усе одно лізли на лоб. Маска різала перенісся.

— Апарат зовнішньої фіксації, — сказала вона рівно.

На столі — пацієнт після ДТП. Роздроблені нижні кінцівки, множинні переломи, зміщення. Відкрита травма. Кров. Метал. Час. Все як вона любила.

Емілі працювала зосереджено, майже механічно.

Спиця. Кут. Фіксація. Перевірка осі.

Її руки були в синцях від попередніх змін, але рухи — точні. Вона знала, як ставити апарат, знала, як утримати кістку, як виграти час для тіла.

— Тиск? — коротко.

— Все в нормі Док, тому давайте закінчуйте та ми хоч поїмо, — відповіли їй.

Цій фразі вона посміхнулась та зосередилась на своїй роботі. Світ звузився до поля операції. Лампа над головою сліпила. Здавалося, повітря стало густішим, важчим. Серце билося дивно — надто голосно, надто швидко.

Після цього — кава. Просто кава, — подумала вона.

Рука на мить здригнулась.

— Емілі? — хтось насторожився.

Вона відкрила рот, щоб відповісти — і в цей момент біль прострелив груди. Різкий. Глухий. Наче хтось стиснув серце в кулак. Монітор різко пискнув.

— Що з вами?!

Світ хитнувся. Лампа попливла.

Емілі відчула, як ноги зрадливо підкосились, а груди наповнила порожнеча. Не зараз… Вона не впала — просто зникла.

Серце зупинилось.

Її повернув тиск у щелепах. Щось велике, тепле, важке.

Емілі різко «прийшла до тями» — і світ вибухнув відчуттями. Запахи були надто різкими: кров, сіно, тваринний страх. Повітря було гарячим, воно не входило — воно вливалося.

Вона інстинктивно напружилась — і відчула, як зрушилось величезне тіло.

Що…

Вона спробувала ковтнути — і зрозуміла, що в її роті щось є.

Очі — не її очі — сфокусувались.

Корова.

Мертва.

Затиснута між зубами.

Паніка накрила миттєво.

Емілі різко розтиснула щелепи — туша з глухим ударом впала на кам’яну підлогу. Звук рознісся луною.

— Вона прокинулась!

Голос. Людський.

Емілі здригнулась — і стайня здригнулась разом з нею.

Вона побачила своє відображення у відполірованому металевому щиті на стіні.

Срібляста луска, як рідкий місяць. Стрункіша, ніж вона очікувала — але сильна, пружна. Довга шия. Груди, що піднімались у глибокому, важкому диханні. Крила — складені, але величезні. Кігті — гострі, чорні.

І очі.

Жовті. Живі. Жіночі.

Я… вона.

— Сільверіанн, спокійно, дівчинко, — обережно сказав хтось. — Ти в безпеці. Ти в імператорських стайнях.

Ім’я вдарило в голову, мов спогад, що не належав їй. Політ. Вогонь. Небо. Ланцюги. Люди. Крон-принц.

Емілі задихнулась.

Це не мій світ. Це не моє тіло.

Вона зробила крок назад — і відчула, як ланцюг на шиї натягнувся. Холодний. Реальний. Страх був не абстрактним. Він був тілесним. Первісним.

Вона була драконом.

І десь глибоко всередині срібної грудної клітки чужий, сильний ритм серця тільки набирав швидкість… У стайні запанувала тиша — важка, натягнута, як жила перед розривом.

Люди не кричали. Вони відступали.

— Покличте наглядача, — низько наказав хтось. — Негайно. Передайте, що вона прокинулась.

Слово вона боляче кольнуло.

Вона.

Серце калатало так сильно, що здавалося, луска на грудях ось-ось розійдеться. Кожен звук віддавався в тілі вібрацією: дзенькіт металу, шурхіт чобіт, тріск факелів.

— Обережно… — прошепотів хтось. — Не дивіться їй прямо в очі.

Не дивіться? Страх змішався з образою. З люттю. З безсиллям. Вона знову потягнулась уперед — ланцюги різко сіпнулись, холод в’ївся в шкіру під лускою.

— Готуйте трави.

Запах прийшов швидко.

Дим — густий, солодкувато-гіркий. Його запалили в кам’яних чашах по периметру стайні. Трави тліли, випускаючи сіро-зелений серпанок, який повільно стелився підлогою й підіймався вгору.

Емілі вдихнула — і світ поплив.

Ноги стали ватяними. Крила важкими, ніби їх налили свинцем. Думки розповзались, мов мокрий папір. Агресія притупилась, наче її накрили ковдрою.

Седатив… — автоматично визначила вона.

Інгаляційний. Швидкої дії. Її хитнуло. Вона важко опустилась на груди, кігті скребнули камінь.

— Працює, — з полегшенням сказав хтось.

Але вони помилились.

Бо крізь туман — прорізалась ясність.

Тіло дракониці було сильнішим за дим. Серце билося потужно, прокачуючи кров, виганяючи чужу отруту. Очі знову сфокусувались. Свідомість повернулась — різко, боляче.

Я не дозволяла. Повільно підвела голову. Жовті зіниці спалахнули.

— Вона… — хтось ковтнув повітря. — Вона приходить до тями.

Ланцюги не витримали першого удару.

Метал луснув, як кістка. Одине з кріплень вирвало зі стіни. Я рвонула вперед — і стайня вибухнула хаосом.

Кам’яна годівниця розлетілась на уламки. Факел упав, іскри розсипались по підлозі. Люди відскочили, хтось упав, хтось закричав.

Я била всім тілом — крилами, хвостом, лапами. Лють рвалась назовні, сліпа, пекуча. Це була не лише тваринна агресія. Це була паніка, моя паніка, загнаного в пастку у власному тілі.

Двері стайні відчинились і щось змінилось.

Я відчула його ще до того, як побачила. Спокій. Холодний. Контрольований. Люди миттєво розступились.

— Відійдіть, — сказав він.

Голос був рівний. Низький.

Я замерла на секунду і обернулась — побачила його.

Чоловік. Молодий. Він був високий, стрункий, у темному камзолі з золотим шитвом, яке відбивало світло факелів. Чорне волосся спадало на плечі — не розпатлане, а живе, як тінь. Обличчя — різке, аристократичне, з чіткою лінією щелепи.

І очі.

Блакитні. Прозорі.

Він дивився прямо на мене.

Лють вибухнула остаточно. Я кинулась на нього.