Розділ 4

Обсидіанові стіни Цитаделі почали розсипатися, перетворюючись на чорний пісок, який підхоплював вітер. Але цей вітер уже не був німим. Він свистів, співав і грав на кварцових скелях, як на найпрекраснішому інструменті у світі.

​Аня стояла на вершині гори, важко дихаючи. Її скрипка все ще теплилася в руках, а Срібна Струна пульсувала м'яким, заспокійливим світлом. Крістал підійшов до неї, і тепер він не був схожий на холодну статую. Його прозора луска переливалася всіма кольорами веселки, а всередині нього замість темряви сяяло чисте, золоте Золото Звуків.

​— Послухай, Аню, — промовив дракон, і його голос тепер звуки як тисяча лісових струмків. — Світ знову дихає.

​Знизу, з долин, почали доноситися неймовірні звуки. Дзвіночки квітів знову почали дзвонити, птахи завели таку гучну пісню, що небо стало яскраво-блакитним. Навіть каміння під ногами почало тихо мурчати від задоволення. Пелена Глухоти розчинилася, відкриваючи чисте зоряне небо.

​— Ми це зробили, Крістале, — Аня посміхнулася, відчуваючи, як втома нарешті відступає. — Звуки повернулися додому.

​Дракон повільно схилив свою величну голову перед дівчинкою.

— Ти не просто повернула звуки. Ти навчила цей світ новій мелодії — мелодії сміливості. У моїй пам'яті за тисячі років не було нікого, хто зміг би переспівати Лорда Безгуччя. Ти — справжня Королева Гармонії.

​Крістал торкнувся своїм носом до Срібної Струни на скрипці Ані. Струна спалахнула і перетворилася на тонку срібну підвіску у формі скрипкового ключа, яка м'яко опустилася на шию дівчинки.

​— Це мій дар тобі, Провіднице, — сказав він. — Ця підвіска завжди нагадуватиме тобі, що навіть у найтемнішій тиші живе музика. Поки б’ється твоє серце — світ ніколи не замовкне.

​Аня обійняла дракона за його міцну, прозору шию.

— Я ніколи не забуду наш політ, Крістале. І твою пісню.

​— А я завжди буду чути твоє відлуння в горах, — відповів дракон. — Тепер мені час стати справжнім Охоронцем Верхніх Скель. Я збудую тут Храм Звуку, де кожен зможе знайти свою пісню.

​Крістал розправив величезні крила і злетів у нічне небо, залишаючи за собою слід із золотого пилку. Аня махала йому рукою, поки він не став маленькою зірочкою серед тисячі інших.

​Вона закрила футляр своєї скрипки. Навколо неї світ співав: цвіркуни виводили складні рулади, дерева шепотіли казки, а десь удалині чувся впевнений ритм нового дня.

​Аня відкрила свій "Магічний Літопис" на 20-й сторінці. Вона взяла перо і впевнено написала:

​"Музика — це не просто звук. Це світло, яке ми чуємо серцем. І поки ми співаємо — ми непереможні."

​Дівчинка посміхнулася, закрила книгу і пішла в бік світанку. Її 20-та подорож закінчилася, але вона знала: попереду ще стільки нескінченних мелодій і нових історій, які чекають, щоб їх записали.

​КІНЕЦЬ