Розділ 1

Аня міцніше притиснула до себе футляр зі скрипкою. Кожен її крок відгукувався лише вібрацією в підошвах, але вуха не чули нічого. Лорд Безгуччя вже побував тут: він висмоктав звуки навіть із падіння каміння.

​Перед дівчинкою розкрився зів Німої Печери. Її стіни були прозорими, як найчистіший лід, і всередині них застигли тисячі бульбашок повітря — це були вкрадені розмови мандрівників, які колись проходили цим шляхом. Аня знала: десь там, у самому серці кришталевого лабіринту, чекає він.

​Вона йшла вглиб, підсвічуючи собі шлях маленьким ліхтариком, аж поки промінь не вперся у щось величне.

​У центрі величезної зали, спершись на велетенський сталагміт, височів Крістал. Його тіло було витесане з прозорого кварцу, крила напіврозгорнуті, а довгий хвіст обвивав підніжжя скелі, наче скляна ріка. Він був неймовірним — останній Кришталевий Дракон, чия луска мала б співати під подихом вітру. Але зараз він був лише холодною статуєю. Його паща була розкрита в німому крику, а всередині грудей, там, де мало б битися музичне серце, виднілася лише темна порожнеча.

​— Крістале... — прошепотіла Аня, але її власний голос здався їй лише ворушінням губ.

​Вона сіла на холодну підлогу, відкрила футляр і дістала свою скрипку. Дерево інструмента, зроблене з прадавньої сосни, здавалося теплим у цьому льодовому царстві. Аня перевірила струни. Три з них були звичайними, але четверта — Срібна Струна — світилася м’яким місячним світлом. Вона була зроблена з нитки чистого відлуння.

​Дівчинка притулила скрипку до плеча. Її пальці тремтіли, але як тільки смичок торкнувся срібла, печера здригнулася.

​Це не був просто звук. Це була хвиля золотого світла, яка розійшлася від Ані, вдаряючись об кришталеві стіни. Печера почала «згадувати», як звучить музика.

​До-ре-мі... — перша мелодія була схожа на краплі дощу, що падають у порожнє відро.

Фа-соль-ля... — друга мелодія розквітла, як вогняна квітка серед снігу.

​Аня заплющила очі й почала грати «Пісню Світанку». Вона уявляла, як сонце розтоплює лід, як шелестить листя в лісах Майї та як гуркоче грім у горах Ареса. Вона вкладала в музику всю силу своїх двадцяти пригод.

​Раптом луска дракона почала змінюватися. Прозорий кварц став наливатися внутрішнім світлом. По тілу Крістала пробігла перша тріщинка — тонка, як волосина, але вона світилася синім полум’ям. Потім ще одна, і ще. Кришталь почав «співати» у відповідь на скрипку. Це був тонкий, крихкий дзвін мільйонів дзвіночків.

​Дракон повільно повернув голову. Його очі, великі, як два озера, розплющилися. Вони були повні суму, але коли він побачив дівчинку зі скрипкою, у них спалахнула надія.

​— Хто... ти... — звук вирвався з його грудей, як глибокий гул органа. — Твоя музика... вона тепліша за сонце.

​— Я Аня, — відповіла вона, і цього разу почула свій голос. Музика розбила пелену тиші в радіусі десяти метрів. — Я прийшла повернути тобі твою пісню.

​Крістал спробував розправити крила, і від цього руху зі стелі посипався кришталевий дощ. Кожен осколок, торкаючись підлоги, видавав чисту ноту.

​— Лорд Безгуччя не подарує нам цю мелодію просто так, — прохрипів дракон, підводячись на могутні лапи. Його тіло все ще було частково скляним, але всередині вже пульсувало світло. — Він послав своїх Тіньових Кажанів. Вони вже тут. Вони харчуються звуками, Аню. Якщо ти перестанеш грати — я знову стану каменем.

​З темних кутів печери почали виринати чорні істоти. Вони не мали очей, лише величезні вуха-локатори. Вони кинулися до Ані, намагаючись поглинути вібрацію її скрипки.

​— Грай, маленька Провіднице! — Крістал закричав, і з його пащі вирвався не вогонь, а потік чистого звуку, який відкинув першу хвилю тіней. — Грай так, щоб гори здригнулися!

​Аня стиснула смичок. Вона почала грати швидку, бойову мелодію. Срібна Струна палала в її руках, розрізаючи темряву. Дракон злетів під купол печери, розбиваючи тіні своїми кришталевими крилами, а кожна нота скрипки ставала для нього щитом.

​Почалася велика ювілейна битва — битва, де зброєю була краса, а бронею — чисте серце.

Тіньові Кажани відступили, але не зникли. Вони розчинилися в темряві Німої Печери, залишаючи по собі важке, гнітюче мовчання. Аня опустила скрипку, її пальці тремтіли. Срібна Струна більше не світилася, вона виглядала як звичайна металева нитка.