СрІбна Нитка МІж Скелями

112. МАХАОН

МАХАОН

Листя — не листя, а махаон, протоптані іскри,
Приплюснутий сон,
Переглушений звук усіх чорних тромбонів,
Загнаний брязкіт всіх дзвонів церковних,

Що приросли аж до стелі канатами —
Біло-трикутними дугами-лапами,
І ми хотять десь під стелею соти
З меду і багнюки. З дощу і з болота.

Дивляться чорними карими ямами
Прямо в глиб себе скелети із каменів,
Де оси вдихають асфальт і жовтий ладан,
Де оси багряні стають зорепадом,

І падають в дерево, наче у сон,
Хапають вугілля, як той махаон,
Ніздрями довгими, надто колючими,
Ніздрями, що до вогню не приучені...

Вітер — це голки, а крила лиш бинт.
Ніхто і нікуди уже не летить.
Лиш махаону з вогнем танцювати,
Всім іншим розстанути. Лиш спати. Спати.

(Квітка Лісовська)

Подобається

#299 в Різне
#12 в Поезія
#106 в Містика/Жахи

Відредаговано: 20.09.2026