СрІбна Нитка МІж Скелями

108. ДО МОРОЗУ.

ДО МОРОЗУ

Так це ти у всьому винен!
Людина вдягнена бетонні стіни!
Так усе-таки все через тебе,
Через тіло і мозок, поміж скрипучих ребер.

В тобі десь прошитий
Мій синьо-чорний почерк,
Голками й шпильками, щоб шити,
Й хрестом, що мене ним зурочив.

Я — лялька. Я — мотанка,
Вимита усіми хрестами і звірями.
Бери тепер сьомим аж потом і...
Бери й куди треба неси мене.

Туди, де згорає трава,
Туди, де тріщить вже папірус,
Туди плюскочуть жнива,
Як в венах твоїх вічна сірість.

Скажи, то від неї так тхне
Спиртами, стерильністю й кварцом?
Та краще кинь в прірву мене!
Долоні твої — не палаци!

Канави із плісняви. Все.
Канави із плісняви й тріщин,
Де вітер — на губи абсент,
А пил — коріандрові вірші.

От жуй! І пасись білиною,
Як димом пасуться всі кози.
Ти сміє буть винним зі мною?
Печись і загорай до морозу.

(Квітка Лісовська)

Подобається

#299 в Різне
#12 в Поезія
#106 в Містика/Жахи

Відредаговано: 20.09.2026