71. КОЛЕКТИВНИЙ МОЗОК.

Тіні — павутина,
Камені — підлога,
Монастир — цеглина,
Що не знає Бога.

Круглий, наче куля,
У вінку з волошок,
На лиці німому —
Зморшки, зморшки, зморшки.

Шпилі — довгі пряді,
А у них — занози,
Лава, пил... Це стадо —
Колективний мозок.

Течуть ріки ртутні,
Плюскотять між звивин,
Й побрехеньок струпи
Цокодять червиві.

Ляп та ляп в калюжі,
Що — засохлий лотос.
Вимкніть свої душі
Й думайте, як хтось там.

Думайте і гнийте,
І вдихайте сіру.
Стійте, стійте, стійте.
Пахне вогнем сірим,

Що зжирає прозу,
Надто в'язку горлу,
Що, мов пил морозний,
Впала з містків голих

І на губах застряла,
І скрипить, як крейда,
З присмаком металу,
Що залитий медом.

Бути поза храмом
Колективних місків —
Це майже те саме,
Що між скель зависти.

Це майже те саме,
Що в зубах тримати
Шпагу замість хрестика,
З платини чи плати.

З рота вперто лізе,
Муляє і колиться,
Пишеться мов лізами,
Десь там на околицях.

Пишеться і пишеться
Пилом і чорнилом,
Коли кров вже вишнями
На руках висіла,

На деревах тонких,
Тих скрипальських пальців,
Що покрились шовком,
З мозолями праці,

Жовтими, зеленими,
Синіми й багряними.

Нехай чорт візьме мене!
Виточу з них камені!
І збудую башту,
А не монастир,

Щоб добре бачити
І ловить хвости,
Пацюків продажних,
І про них писати,

Що ви не посміли
Рамки будувати
І давати мозок
Цим сімом мільярдам,

Як одну занозу
З горобиних ягід.

Я молюсь і пишу
Всім богам у втечі:
Дай мені, Всевишній,
Кожному на плечі

Свою власну голову,
Хоч би як горіх,
Бо цей світ знедолений,
Знов застряг і затих.

(Квітка Лісовська)