СрІбна Нитка МІж Скелями

68. СОБАЧА КОНУРА

СОБАЧА КОНУРА

Чорні глечики і білі люстри —
Ідеальні, щоб в них просто витекти,
І текти в них, коли тобі пусто,
Коли вікна — одні тільки виходи.

Але вікна завжди — також рамки,
Хата з дубу і чотирьох дощок,
На горбу у них висять фіранки,
А на шиях, мов каменем, дощик.

Злива кігтями, сливовим цвяхом,
Шкребе шкуру скляного кота.
І ще ти тут. Бусько. П'яним птахом
Тихо крапаєш. Крап. Крап. До ста.

Ти ступаєш червоними лапами
Помаранчево-сірим паркетом.
Пахнуть сирістю трави салатові,
Запаковані в чорні пакети.

І ти з ними сидиш, шелестиш,
В миски з бежу ссипаєшся сіллю,
Поки хтось вже росте, як кишмиш,
Упиваючись в'язким і синім.

І так холодно. Крила німіють,
Лапи терпнуть — це дріт і не більше.
Білі люстри писати не вміють
І не впишуться в стелю чи в вірші.

А ти можеш, коли в тобі пусто,
Уписатись хоч в миску, хоч в глечик,
Й литись, й литись ріденько чи густо,
І тихо вірити, що буде легше.

Ні, не буде. Хребець спить зміюкою,
Крила клешнями висять без волі.
Ти живеш чужим видихом й рухами,
Поки хтось десь існує тобою.

І лишається з тебе клітина,
Лиш кривава, крива інфузорія.
Хробаком знову стала людина,
І до крапки знов стислась історія.

Крапка чорна чи крапка біла —
Ні для кого немає вже значення.
І на вибух малий нема сили —
Всесвіт став конорою собачою...

(Квітка Лісовська)

Подобається

#257 в Різне
#4 в Поезія
#76 в Містика/Жахи

Відредаговано: 07.08.2026